1 (2)

Точніше, спробувала поцілувати. Тому що маг сахнувся від мене, мов від скаженої. Тонкі губи скривились від презирства, він аж ніс поморщив від огиди, а яскраво-сині очі…

Стоп.

У Бастіана Майє не було ніяких синіх очей.

А ще він ніколи б не відсував від себе гарненьку дівчину, що лізе цілуватись. Навіть якщо вона перед цим намагалась штрикнути його кинджалом.

Перевірено багатьма поколіннями випускниць. Тим паче, нічого б некромантові не було, в нього регенерація на високому рівні.

– Зажди-но, – видихнула я, не зводячи очей з чоловіка. – Ти не Бастіан.

Чим більше я роздивлялась, як виявилось, незнайомого мага, тим більше переконувалась в тому, що він не мій викладач.

Пронизливо-сині очі замість мертво-чорних. Волосся руде, як і у Бастіана, і таке ж саме довге, майже як моє власне, але трохи хвилясте і стягнуте у хвіст. Судячи з гострих вух та стрункого, але не занадто тендітного тіла, переді мною стояв теж напівельф…

Але молодший. Від нього віяло геть не такою силою, як від некроманта. В кімнаті смерділо смертю, звісно, від усього, але не від цього чоловіка.

Одяг він надягнув явно Бастіанів, я знала цю чорну туніку, штани та чоботи. Сиділо, мов влите, вони були схожої статури, хіба що у мого утримувача плечі трішки ширші.

Обличчя видавалось… М’якшим. Ні, я бачила ті ж самі знайомі гострі вилиці, трохи витягнуте, з чіткими лініями підборіддя, але все ж, йому не вистачало того хижацтва, властивого Майє.

– Чому це ні? Хто ж я такий? – вкрадливо поцікавився чоловік. – Якщо не Бастіан?

Голос майже ідентичний, але мені здалось тепер, що трішки дзвінкіший. Напевне, поганих звичок у нього менше, аніж у… Хто там йому наш Майє? Бо явно ж родичі, дуже вже схожі. І це не ілюзія. Магія ілюзій – моя спеціалізація, я б відчула!

– Звідки я знаю! – вигукнула я. – Але точно не Бастіан. В тебе татуювання нема, – я смикнула його за комір туніки, оголюючи груди.

 Справді. Жодного сліду того страшного чорного малюнку, який був у Бастіана. Гладка, рівна, чиста шкіра. Засмагла, до речі.

От що ще не так!

Бастіан, як і личить некромантові, був блідий. А переді мною стояв чоловік з бронзовою шкірою, до якої так і кортіло доторкнутись, перевірити, яка вона на доторк… Або поцілувати. Заодно сонне прокляття передам.

– Татуювання нема? – розгублено перепитав незнайомець, а тоді обурено вигукнув: – Ти й голим мого батька бачила!

– Батька? То ти син Бастіана? – здивувалась я. – Я й не знала, що у нього є діти!

– А я б волів не знати, що в мене є батько! – гаркнув він. – І щоб він не знав, що в нього є я! Мало того, що ця паскуда… Ще й зі студентками спить! Досі!

– Та не спав він зі мною! – обурилась я і сіпнулась, намагаючись вивернутись з міцної хватки. – Дався мені цей некромант!

– Тоді звідки ти про татуювання знаєш?!

– Бо він практику нам на кладовищі читав в одних штанах! Босий та без сорочки!

Чи варто уточнювати, що більшість студенток так витріщались на свого декана, що прослухали всю лекцію? А потім нам, тим нещасним, хто все уважно слухав, довелось не тільки себе, а й їх захищати від скелетів, про боротьбу з якими Бастіан і розповідав…

– Гм, – чоловік задумався. – Практику читав, кажеш. Без сорочки? Це на нього схоже. Як був божевільним, так і лишився… – він нарешті відпустив мої руки. – Але зваблювати ти таки мене прийшла.

– Ні!

– Гаразд, не мене. Його!

– Та ні ж бо! Це взагалі не з тих причин! Ти ж спочатку не повірив, що я сюди з цією метою прийшла, правда? Ото правильно не повірив…

Можливо, мені вдасться домовитись принаймні з сином Бастіана? Раптом він знає про артефакт або вмовить свого тата… Шанси є!

А вибору у мене нема.

– Послухай, – прошепотіла я, – мені терміново потрібен саме твій батько. Не для того, що ти подумав. Зовсім ні! Я не збираюсь його зваблювати чи щось таке. Мені треба взяти в нього… Одну штуку. Тимчасово. Будь ласка! Це питання життя і смерті.

– Нічим не можу тобі допомогти, – хитнув головою чоловік.

– Діти мого брата можуть загинути! – я не збиралась відкривати цю таємницю, але була в такому розпачі, що вже не знала, що робити. – І його дружина! Та не будь ти таким черствим!

У відповідь він стиха розсміявся. Гірко так, втомлено.

 – Справа не в тому, що я не хочу прийти на поміч, – відповів нарешті. – Я поняття не маю, де мій батько. Він зник. Безслідно.