1 (1)

Просто мені в обличчя летіло смертельне закляття.

Відскочити я вже не встигала, тож просто підняла руки, намагаючись нашвидкуруч виплести надійний щит, що поглине розряд вбивчої магії. Але коли не щастить, то по повній: закляття відбилось від гладкої поверхні щита та заскакало кімнатою, перевертаючи все на своєму шляху. Перевернулась семисотлітня ваза з прахом чийогось славнозвісного предка, полетіла на підлогу картина, ще й її рама розлетілась на друзки від удару…

Двері за моєю спиною закрилися з таким гуркотом, що я аж на місці підстрибнула. Все. Я в пастці. Звідси доведеться вибиратись телепортом, який в академії заблоковано, або через вікно.

Дурепа! І як не помітила ту нитку магії…

Але я все одно не відступала від своєї мети. Вже не крадучись, бо шуму наробила достатньо, аби перебудити увесь навчальний заклад, кинулась до шафи, де, я точно знала, Бастіан Майє зберігає основну свою цінність, потрібний мені артефакт, фібулу, викуту з Тіней у Безодні. Отримаю її – і втечу звідки завгодно! Це буде нескладно.

Дверцята шафи піддались з першого разу. Всередині, напевне, буде сейф чи щось таке…

Жодного сліду сейфу. Натомість в шафі спало щось велике і чорне. Воно ворухнулось, зиркнуло на мене палахкотливим жовтим оком, і я позадкувала. Ще тільки магічних істот мені не вистачало до повного щастя. Треба…

– Тікати, – закінчив мою подумки недовершену фразу м’який чоловічий голос. – Як це мило. Спочатку проникаєш до мене у спальню, перевертаєш тут все догори дригом, а потім – навтьоки.

Я обмерла.

Звісно, я добре знала цей голос. Та хто ж в академії не знав! Бастіан Майє, наймогутніший некромант свого покоління, стоп’ятидесятилітній напівельф, що здобув сумнівне безсмертя завдяки своїй силі. Виглядає від сили на двадцять п’ять-тридцять, гарний, хоч з лиця воду пий, отруйний та смертельно небезпечний. Декан факультету Темних, на який я, власне, і вступила…

Геть не для того, щоб вчитися, між іншим! Мене і вдома добре навчали, стала б я заради цього їхати до іншої країни, аж за море, ще й під чужим іменем.

Зараз руки цього некроманта нахабно гладили мене по стегнах. Чорна істота ж у шафі перестала дивитись на мене своїм жовтим оком і заснула.

Я нарешті розгледіла, що це кіт. Величенький, правда. Гаразд, скажемо чесно: розміром з чималу собаку кіт!

– Ну, і що ти тут робиш, красуне?

Він зараз мене приб’є. Артефакт – найбільша цінність некроманта. Добровільно він його віддати відмовився! Моя крадіжка – це така дурість…

– Прийшла до вас в гості, – пискнула я. – Дуже хотіла побути з вами наодинці.

Бастіан, кажуть, часто крутить романи зі студентками. Може, мені б вдалось задурити голову… Судячи по тому, як він мене пригортає, я йому сподобалась. Он уже рука ковзнула у розріз моєї довгої спідниці…

– А оце ти взяла, щоб нам нудно не було? – я помилилась. Некромант не гладив мої стегна. Він шукав зброю.

І знайшов. Заговорені магічні кинджали, закріплені на підв’язці. Вони ж під ілюзією! Але Майє, напевне, набагато сильніший, аніж я могла підозрювати, і завиграшки розбив магію.

– То обманка! – пискнула я. – Щоб якщо спіймають дорогою, сказати, що я йшла на тренування!

Боже, як звідси втекти? Цей некромант мене вб’є. Ото вже друга рука перекочувала мені на горло, і він ще поки не боляче, але таки відчутно його стиснув.

– Полігон з іншого боку, – не здавався впертий маг.

Чого я, дурепа, до нього полізла?

Ні, воно-то ясно чого. Заради племінників. Дружина мого брата чекає на двійню. І магія її дітей уже зараз настільки сильна, що організм молодої матері ледь витримує натиск. Особливий дар, обіцяний дітям богом, виявився радше прокляттям. Ще місяць чи два вони наберуть сил в утробі… І трапиться страшне.

Врятувати дітей могло тільки диво. Або викута з Тіней фібула, древній артефакт, що дає можливість перетворювати будь-яку магію у щось інше з волі того, хто її носить. Так Б’янка зможе доносити дітей, стримуючи їх дар, а потім контролювати їх після пологів, аби не наробили собі лиха.

Змогла б. Якби я так по-дурному не попалась!

Але артефакта на місці все одно не було. Може, Майє зараз носить його на собі? Я мушу перевірити. А потім… Будь що буде. У мене нема виходу.

– Ну, що ж ви хочете, професоре, – провуркотіла я, – у мене не виходить гарно брехати. Та й кожен знає, що я від вас просто божеволію…

Руки чоловіка трішки розслабилися. Він тримав мене вже не настільки міцно. Майже відпустив. Спрацювало?

– Я, зрештою, – на губах зацвіло сонне закляття, майже безвідмовне, але, на жаль, передавалось тільки цілунками, – таки досягнула свого. Тепер ви точно звернули на мене увагу…

Отепер можна йти в атаку.

Я розвернулась і, обхопивши долонями обличчя некроманта, поцілувала його в губи.