Глава XL-XLII

XL. Вищі сили.

Коли ми йшли з арени, Корнелія сказала, що має деяку справу, яку вона хоче обговорити зі мною без свідків. Ми домовилися зустрітися у будівлі адміністрації у її кабінеті. Коли я туди зайшов, магеса відразу ж дістала трубку і почала набивати її тютюном.

 - То про що ви хотіли поговорити, Корнеліє? - запитав я.
 - Оцінивши ваші дії на арені, Олександре, я дійшла висновку, що ви досить холоднокровна людина, а ще досить ризикова.

Вона затяглася і випустила акуратне колечко диму.

 - Хочу запропонувати вам не зовсім законну справу, - продовжила магеса.
 - Цікаво це чути від квестора, - зауважив я.
 - Ми не будемо чекати, поки у нас з'явиться нова жертва М'ясника, щоб її допитати. Ми поговоримо з мертвою дочкою трибуна Луція Помпонія таємно, без його дозволу.

Корнелія ще раз затяглася і продовжила:

 - Луцій живе у величезному особняку на околиці Риму. Там же знаходиться фамільний склеп Помпонієв. Ми проберемося вночі на територію маєтку і проникнемо в їхню родову усипальницю.
 - У мене немає заперечень, але хотілося б розуміти, наскільки це небезпечно і чим ми ризикуємо, - сказав я.

Корнелія задумалася і почала розповідати:

 - Великої небезпеки тут немає. Максимум на нас можуть напасти сторожові собаки. Але я візьму свою магічну зброю, щоб відстрілюватися.
 - Собаки мене не лякають, - зауважив я.
 - Ще нас може спіймати охорона маєтку, але в такому разі я покажу їм значок квестора і розповім якусь небилицю. Наприклад, ми переслідували підозрюваного та у процесі погоні потрапили на приватну територію. Це буде виглядати чудно і доволі безглуздо, але, крім моєї репутації, нічого не постраждає.
 - Добре, ви мене переконали, - погодився я після невеликого роздуму.

Ми домовилися не відкладати цю справу до грецьких календ і зустрітися опівночі біля тріумфальної колони Трієста. Я знав, де вона розташована, бо пробігав повз, коли влаштовував спортивні змагання з місцевими атлетами. Звідти ми вже вдвох вирушимо до маєтку Помпонія. Корнелія видала мені значок помічника квестора, який дозволяв ходити містом під час комендантської години та заходити до адміністрації городу.
Біля колони я простяг Корнелії дешеву мідну брошку, яку купив у першій крамниці, що попалася мені.

 - Що це? - запитала квестор.
 - Артефакт із закляттям Вуаль Темряви. Надягаєте брошку на себе і протягом наступних шести годин ви стаєте непомітною для оточуючих. Після цього артефакт треба буде перезарядити.

Крім магічної прикраси, я дав Корнелії ще еліксир Нічного Зору.

 - Продукція нашої Стоунградської гільдії алхіміків, - прокоментував я, - нам будуть не потрібні смолоскипи або інші джерела світла.

Випивши еліксир, дівчина сказала:

 - У мене теж є дещо. Ось засіб, який позбавляє собак нюху. Треба буде побризкатися їм перед маєтком.

Далі ми закуталися в плащі та пішли незримі повз всі патрулі прямо до особняка Помпонія. Наша маленька група зупинилася біля триметрової цегляної стіни, за якою розпочиналися приватні володіння народного трибуна. Корнелія дістала ще один артефакт та за його допомогою перевірила наявність охоронних заклять. Не виявивши сторожової магії, дівчина перекинула через стіну гачок-кішку з мотузкою, зачепила її та піднялася туди, упираючись ногами в стіну і використовуючи лише силу рук.

Я заліз відразу за нею таким самим способом. Корнелія важко дихала і тихенько заявила:

 - Фух, давно я так не напружувалась. Потрібно б відновити свою фізичну форму.

Далі ми акуратно зістрибнули зі стіни і пішли через сад до усипальниці Помпоніїв, яка була розташована в дальньому куточку маєтку. Перед входом до склепу я зупинив Корнелію і попросив її ще раз перевірити наявність закляття.

 - Хто ж ставить сигнальну магію на могили? - буркнула дівчина, але все одно почала обстежувати вхід.

Вона довго водила артефактом перед дверима і похмуро заявила:

 - Лайно Ахіллеса, вона там є, що ж тепер робити?
 - Нічого страшного, я розвію охоронне закляття, - сказав я.

Після цього я поклав руки на двері, вдавши, що чаклую, хвилину тихенько сопів, а потім сказав:

 - Готово.
 - Яким чином ви змогли це зробити?

У нас із Корнелією встановилися досить відверті стосунки. Зараз ми були спільниками і я не хотів їх руйнувати, тому дав деякі пояснення:

 - Охоронне закляття наповнене магічною енергією її творця. Ця енергія несе волю свого господаря. Я видавив із закляття чужу ману своєю магічною енергією, потім наситив її своєю волею і наказав розвіятися.
 - Звучить досить просто, - прокоментувала дівчина, - але, напевно, це не можна зробити, якщо у вас магічна сила менша, ніж у творця закляття.

Далі ми відчинили двері та почали спускатися до підземелля. Сходи вивели нас до великої зали, стіни якої були прикрашені сліпими арками й втиснутими в стіну колонами - пілястрами. У приміщенні рядами стояли кам'яні труни з пам'ятними табличками, на яких було вирізано дати життя та смерті, а також імена їх власників.

 - Тихо, - сказав я і додав, - здається, я чую якесь шарудіння.
 - Де? - пошепки запитала мене Корнелія.
 - У тому саркофазі без пам'ятної таблички, - сказав я і вказав на кам'яну труну, розташовану біля дальньої стіни.
 - Не лякайте мене, Олександре, - також пошепки сказала дівчина, - він порожній, у ньому ще ніхто не похований, а шкребуться там миші або щури.
 - Можливо, але про всяк випадок тримайте зброю напоготові, - попередив я дівчину, бо добре знав, що саркофаг аж ніяк не порожній.

Ми пішли рядами та знайшли поховання Луції Помпонії Мінор. Це була труна з білого мармуру, красиво прикрашена барельєфом, що зображає бенкет богів, за участю Діоніса і Аполлона. Між олімпійцями сиділа якась дівчина, загорнута в саван. Очевидно, це був портрет дочки народного трибуна. Багата прикраса труни свідчила про сильну любов і тугу батьків за померлою донькою.