Пролог

Мія

Близько години мій телефон розривався від вхідних повідомлень та пропущених викликів, але мені було, м’яко кажучи — байдуже. Мої думки були далеко від мене, роздумуючи про пляж, захопливі вулиці міста та клуби. Принаймні, такий мій план на найближчі дні.

Мені пощастило, що вони запізно помітили мою відсутність, бо я вже була на шляху до Барселони. Іспанія подарує мені свободу і легкість, якої я так відчайдушно прагну. Я вже уявно потираю долоні готуючись до найяскравіших своїх днів.

Я примружилась, коли гаряче іспанське сонце засліпило мені очі. Витягнувши з сумки сонячні окуляри, я начепила їх на очі, підсунувши вказівним пальцем. Озирнувшись довкола, я хмикнула, коли побачила табличку «taxi».

Хоч, чимось я можу бути вдячна своєму батькові за те, що полегшив мені життя, бо він завжди настоював на вивченні мов, одна з яких була — іспанська.

Продиктувавши адресу свого тимчасового житла водію, я сіла в автомобіль потягнувшись до телефона. Було б не погано закарбувати цей день. Зробивши декілька селфі в автомобілі, я опустила вікно, і висунула голову. Глибоко вдихнувши іспанського повітря, я збагнула, що справді тут. Його з нічим не можливо зрівняти.

Пригода почалась…

Мій погляд все ще був прикутий до вікна, оглядаючи прекрасні краєвиди міста, які переходили з одного на інший, доки ми їхали. За все своє життя я відвідала тільки декілька країн, але ніколи не була в Барселоні. Це для мене щось нове, і я вирішила, що досліджу це місто наповну.

— Estamos aquí, señora.(перекл. – Ми приїхали, пані.) — заговорив чоловік, відриваючи мене від моїх думок.

Мої груди стиснулися, а серце почалось бити швидше. Я визирнула у вікно, дивлячись на скромну віллу.

— Muchas gracias. (перекл. – Дякую.) — відповіла йому, тягнучи валізи до входу.

Потягнувшись до кишені, в моїх руках опинились ключі від будинку. Я була тут вперше, хоч батько подарував мені цей будинок майже два роки тому — на моє повноліття. Вілла з виглядом на пляж — це хороший варіант провести літо.

Замикаючи за собою двері, мої очі почали блукати будинком. Перше, що я зауважила, це те, що будинок як і ззовні, так і всередині був білим.

Провівши пальцем по комоді, я здивувалась не помітивши на пальці пилюки. Напевно, батько потурбувався, щоб сюди навідувалась прибиральниця. Це на нього схоже — він любить все контролювати.

Залишаючи валізи у проході, я пройшлася просторим передпокоєм та повернула праворуч, потрапляючи у світлу вітальню, яка плавно переходила в кухню. Я підійшла до вікна та відсунула білий тюль.

Чудово, тут ще був вихід на задній двір. Але до нього я повернусь пізніше. Мене зараз цікавило дещо інше.

Піднявшись на другий поверх, я повільно потиснула ручку донизу. Глибоко вдихнувши, я штовхнула двері, прочиняючи їх. Я стрималась, щоб не запищати, хоча у моїй голові я уявно танцювала ламбаду. У цій кімнаті на мене чекало просто величезне двоспальне ліжко про яке я мріяла, коли летіла сюди.

— Та ти Міє, щасливиця. — пробурмотіла до себе, сідаючи на м’яке ліжко.

Що ж… Для початку, я напевно прийму душ, а потім подумаю над тим, чим займусь сьогодні. Я потягнула одну з валіз до своєї кімнати, поставила її на килим і повільно розсунула бігунок. Схопивши всі потрібні речі, я спустилася на низ. Я вже була на шляху до ванної кімнати, але застигла на місці, коли почула рингтон свого телефону. Повільно ніби боячись, що побачу батьків номер, я підійшла до тумбочки та схопила телефон.

Мама.

Я б не стала думати, що вона хвилюється, але й вірогідність того, що батько попросив її подзвонити теж була мала. Вагаючись, я все-таки прийняла виклик.

— Міє.

Ох, бляха… Її голос звучав схвильовано. Останній раз, я чула його ще в дитинстві, коли вчилась їхати на велосипеді і впала, роздряпавши собі коліно. Але це було десять років тому.

— Мамо, зі мною все добре. — сказала їй, щоб вона заспокоїлась.

Я заходила кімнатою і зупинилась біля вікна, визираючи у вікно.

— Батько розлючений, він чекає тебе вдома.

— Я не приїду. — чесно відповіла я. — Не зараз.

— Чому? — запитала мама.

Я не могла сказати їй, що втомилась від цього надмірного контролю. Якщо маленькою я слухалась, бо вважала, що батьки знають краще, що мені потрібно, то зараз я почувалась лялькою в їхніх руках. Я ніколи не протестувала і робила все те, що вони скажуть, але як то кажуть, дівчинка виросла.

— Мам, я… — я потерла пальцями посередині чола, підбираючи слова. — Я хочу побути деякий час сама. Мені це дуже потрібно зараз, і я сподіваюсь, що ти не станеш відмовляти мене від цього.

— Я зрозуміла. —  зітхнула вона. —  Тоді я спробую вмовити батька, щоб він дав тобі спокій, поки ти сама не повернешся.

— Ти справді це зробиш для мене? — запитала я здивовано.

— Так. Думаю за цей час ти зробиш правильні висновки.

— Дякую. — прошепотіла в трубку.

Знаючи батька, я не була впевнена, що їй це вдасться. Але всі ми здатні помилятись.

— Гаразд, я вимикаюсь.

— Бувай.

Телефон пікнув у моїй руці сповіщаючи про закінчення виклику. Я все ще на емоціях відсунула телефон від вуха та схопивши свої речі зникла у ванній.

Насолодившись холодним душем, я прочесала рукою своє темне волосся, а тоді закинула ноги під себе умощуючись на ліжку.

За місцевим часом зараз була третя дня, і було ризиковано йти на пляж, бо згоріти тоді гарантовано. Сонце тут набагато гарячіше, ніж у нас.

Переодягнувшись у легке лляне плаття, я опустила погляд на безлад посеред моєї кімнати, який влаштувала, коли шукала, що одягнути. Я не мала бажання розкладати зараз свої речі. Позбиравши свої речі, я заштовхала все назад у валізу. Потім розберусь з цим.

Я закотила очі, коли почула як мій живіт забурчав ледь не на весь будинок в протесті. Востаннє я їла ще у літаку, а це було п’ять годин назад. Але я справді відчувала голод, тому взяла у руки телефон та почала гуглити місцеві доставки їжі.