Глава 7

Рік безтурботно лежав на ліжку та слухай музику, одною рукою тримав телефон, щоб грати в якісь недалекі, на його погляд онлайн—ігри. Він грав, щоб відволіктись від думок, які заполонили його голову та змушували нервуватись. Після розмови з друзями, він переймався, що хтось може розбазікати їх секрет, що йому зовсім би не хотілось комусь пояснювати та вигадувати нову брехню. Взагалі, Рік ненавидів брехати, він вважав, що це нижче його, але інколи все ж таки доводилось опускатись до брехні.

Мабуть, єдиною людиною, яка потерпала від його брехні найбільше,  був його батько, Джон Мейсон. Після смерті матері, відносини батька і сина не задались, не сказати, що до цього вони були близькими, але й не настільки далекими, їх разом тримала мама, але після її смерті, вони зовсім віддалились одне від одного. Рік вважав батька винним у смерті матері та ненавидів його, але не міг нічого зробити, тому що найбільше в цьому світі від боявся саме його.

Джон Мейсон був тяжкою людиною, з своїми поглядами на виховання сина, тому Ріку не рідко діставалось від нього, через що його злість та впевненість в тому, що саме він винен у смерті матері, тільки посилювалась.

Тяжкі дерев’яні двері будинку відчинились, та стомлений ,та  знервований містер Мейсон зайшов до будинку. Бідна покоївка, зазбиралась додому, закінчивши всі свої справи на сьогодні. Вся прислуга добре знала правила поводження в цьому будинку, тому була непомітною та тихою ,наскільки це можливо. Але навіть би, якщо хотіла б щось сказати, то тяжкі баси з кімнати Ріка, заглушили б будь—які інші звуки.

Містер Мейсон не спішив підніматись до кімнати сина, він напевне другий раз в життя не знав, як підійти до цього питання. Їхавши додому він не раз встиг представити їх діалог з сином, але його все одно брали сумніви. Точніше не так, він знав, що саме його син в цьому винен, але не хотів признавати, почути розіб’є йому серце, і він хотів відтягнути цей момент. Він на секунду, навіть подумував, що напевно, добре, що його дружина не дожила до цього моменту, але швидко відігнав дану думку. Натомість подумав, що якщо вона не померла, ця ситуація ніколи б не сказалась.

Навіть, вже долаючи останню сходинку до кімнати сина, він думав, чи варто зараз переступати дану межу та дізнаватись правду. Музика все ще лунала з кімнати Ріка, і заглушила всі звуки, але як не дивно, Джон чув як билось його серце, та як тяжкі ботинки ступали на дерев’яні сходи.

— Рік, нам треба поговорити, вимкни музику— Джон вже був рішуче налаштований , він був суворим не тільки до сина, але й до себе, якщо щось почав, потрібно довести до кінця. І в серці зникла тривожність та невпевненість, тепер була тільки злість.

Рік же неспішно вимкнув колонки, та невідірваючись від смартфони кивнув в сторону батька, якби показуючи, що він весь в увазі.

— Відклади телефон, розмова дійсно серйозна— Джон, заледве стримувався, щоб вже не напасти на сина, дуже його дратувала це спокійний та наглий вираз обличчя.

— До мене дійшла інформація, що ти замішаний в одній не дуже добрій справі— почав з далеку Джон.— Ви з друзями збили дівчинку та втекли, чи не так ? — випалив Джон, боячись дивитись в очі Ріка. Він боявся не побачити каяття або усмішки, тому відвернувся, дивився кудись у далечінь, наскільки це дозволяв вид з кімнати.

Запанувала мертва тиша, думки в головах обох чоловік крутились, немов хотіли, щоб їх власники зійшли з розуму. Рік не знав, що й сказати, перша його думка була — збреши, неважливо, що буде потім просто захисти себе. Рік мовчки дивився на зігнутого батька, і не знав, що, що ж такого треба придумати, єдине, що він знав точно, що він достобіса боїться його.

— Так це ти, чи ні, буть чоловіком, визнай це— голос Джона, прозвучав як грім посеред ясного дня.

— Якщо ти вже так все знаєш, то чому задаєш питання ? — Рік зібрав всю сміливість, що була в нього, та відповів.

В кімнаті знову запанувала в’язка тиша, Рік спостерігав за кожним рухом батька, а Джону хотілось плакати, немов маленькому хлопчику, якого не взяли на якесь круте свято.

Джон мовчки підняв сина з ліжка за шкибірки ,немов якась невидима сила,керувала ним та добряче зарядив по обличчю. Не те щоб Рік не очікував цього, але тепер добряча частина його обличчя горіла вогнем. Рік намагався відштовхнутися від батька, щоб захистити себе, але Джон і так відпустив його та відійшов подалі.

— Я б з радістю, сам здав би тебе в поліцію, якщо б ви все так добре не підчистили. Але ти маєш зрозуміти одне, що кожен твій крок, має свій наслідок. Зараз наслідки має тільки дівчина, яка потрапила під машину, але і до тебе колись дійде черга. Ми допоможе їй одужати, а потім ти зробиш все можливе, щоб вона пробачила тебе. Я думаю, ти будеш радий зробити добре діло, та пожертвувати декількома своїми машинами, заради здоров’я цієї дівчини. Можливо, і твоїм друзям не завадить допомогти.  Твоя мама б не пережила б цю історію, вона була дуже добре.

— Не згадуй мама, вона скільки страждала через тебе, не треба її сюди вплутувати. Це ж ти її вбив, чи не так ?

Джон не міг витримати останнє запитання сина, тому мовчки вийшов з кімнати. Камінь на серці все більше давив на груди, неначе ось—ось розірветесь, і він нарешті піде до коханої жінки.