Глава 5

Таблетки, уколи, крапельниці, це все переслідувало Тріс з моменту ,як вона прокинулась, пищащий апарат, до якого були приєднанні всі трубки, які впивались в її поранене тіло. Засмучені та зморені обличчя дівчат, які ходили до неї кожного дня, наче на роботу, та однакові обличчя медсестер та лікарів, які з розумним виглядом, спостерігали за нею. Вже майже тиждень, Тріс лежить камнем на ліжко і дивиться в пусту стелю, наче там є відповіді на її запитання, вона не хотіла нікого бачити і розмовляти,їй було не по собі, що люди бачать ії в такому стані. Скільки себе пам’ятала, молода дівчина завжди була на ногах та з бойовим духом. Вона сказала собі в юному віці, ті речі, що деякі дорослі розумію лише під 30. « Ти повинна робити три речі: міцно стояти на ногах, не давати нікому других шансів та завжди бути готовою до будь—яких життєвих ситуацій». Але до цієї життєвої ситуації, вона не змогла підготуватись.
На іншому кінці міста в поліцейському відділку відбувались дивні речі , міс Харбер, кричала, ламаючи все на своєму шляху, намагаючись добитись хоч якоїсь справедливості, для бідної Тріс, яка все життя буде змушена передвигатись в інвалідному візку, але це не давало ніяких результатів. 
— Міс Харбер, зрозумійте, ми не можемо знайти злочинця, заспокойтесь, я принесу Вам води з лимоном — немолодий поліцейський, намагався заспокоїти розлючену вчительку, але він і сам був злий на дану ситуацію. Йому передали це діло декілька днів тому, і там не було нічого, жодного доказу, неначе все як слід підчистили, все стерли, він розумів, що в цій справі, щось не чисто, тому хотів якомога більше прикласти зусиль, щоб щось вияснити, але й тут на нього давили, що він скоріше закрив цю справу. 
— Як це нічого немає? Її привид збив ? Чи ми в дев’ятнадцятому столітті живемо без камер та свідків, хоть щось повинно бути. 
Міс Харбер була у відчаї, вона наче риба, яка билась об лід, і нічого не виходить, ця жахлива ситуація, доводила її до істерик. Інші поліцейські просто насміхались в обличчя, знаючи хто це зробив, але прикриваючи їх, вона бачила це, в кожному їх погляді, але можливо це вже параноя. 
Вона не могла дихати, тому вийшла на вулицю, щоб хоч трошки перевести подих та заспокоїтись, то ще трохи і в камері буде сидіти вона, як самий небезпечний злочинець цього округу. Смішно чи не так? Поліцейський Вільсон вийшов вслід за нею, щоб відати воду і трохи поговорити в спокійній атмосфері. Вони мовчки присіли на лавочку в парку: який знаходився навпроти поліцейського відділку. 
— Я Вас розумію, я теж дубе стривожений цією справою, але там дійсно нічого немає, я перевірив тричі. Всі камери вони не засікли машину, вони неначе зникли в повітрі. Мені правда хочеться Вам домогти, але тут я бесилен. Я думаю, що хтось зверху їх покриває, якщо я щось дізнаюсь, то відразу розповім Вам. 
Міс Харбер тяжко зітхнула і на її очах виступили сльози, які перетворились на справжню істерику. Поліцейський мовчки чекав, поки міс Харбер заспокоїться, щоб дати йому відповідь. 
— Дякую Вам, мені потрібно йти до лікарні, якщо буде щось відомо зателефонуйте будь ласка, і вибачте, за мою реакцію, я просто не можу, мені шкода.
Міс Харбер швидко піднялась та побігла геть до лікарні, щоб дівчата не побачили її в такому стані треба було якось заспокоїтись, щоб вони не хвилювались. 
Дівчата теж після школи пішли до лікарні, щоб провідати подругу, і трохи розвеселити її. 
День пройшов швидко, дівчата повернулись до притулку разом з міс Харбер, яка не мала сил йти додому, і слухати ще лекції від свого бойфренда, тому вирішила підтримати дівчат і провести вечір в дівчачій компанії.
— Дівчата, візьмемо чай та зустрінемось в саду. — всі дівчата виглядали засмучено та розбитими, тому хотіли виспатись. Вони майже не розмовляли одне з одним, неначе все на чому тримала їх дружба, залишилось на бампері тієї машини.
— Щось відомо про злочинця? — тремтячим голосом запитала Хлоя. 
— Дівчат, мені потрібно вам дещо сказати, я думаю вам слід це знати. Поліція наврядчи знайде злочинця, бо хто це б не був, його добре прикрили. В них немає жодної зачіпки. 
Міс Харбер дивилась як дівчата намагаться перетравити дану ситуація, ховаючи сльози, або байдуже дивившись в пустоту.
— Ну тоді, давайте саме його шукати, а що робити ? — Каміла була зла, дуже зла, і вона хотіла розірвати цього вилупка. І якщо дізнається хто це неодмінно так і зробить.
— Якщо поліція нічого не знайшла, то що знайдемо ми ? — тихенько підсумувала Бека. 
— Ну звичайно, ти тільки прийшла, тобі байдуже і на Тріс, і на нас, чому ти взагалі тут сидиш, ти тут ніхто — вибухнула Каміла. 
— Давайте спокійніше, ваша сутичка не допоможе Тріс, тому не треба зриватись одна на одну, подумаєм про це ранком. 
Несподівано у міс Харбер задзвонив телефон, і вона вже злякалась, що це її хлопець, але на телефоні висвітився невідомий номер. 
— Міс Харбер, це поліцейський Вільсон, здається я знаю, хто збив Тріс. Але офіційно я нічого не можу зробити, бо це син однієї з найвпливовіших сімей. Рік Мейсон, його батько Вільям Мейсон, володіє майже всім містом, тому я не знаю, що робити в цій ситуації, посадити ми його не зможемо, навіть передати діло до суду не зможемо, немає жодних доказів про нього. Я вирішив розповісти Вам щоб ви знали. Я буду закривати справу. На все добре, і тримайтесь. Якщо потрібна буде моя допомога, то телефонуйте. 
— Дякую, допобачення.