Глава 2

Дні проходили один за одним, чи ставало легше ? І так, і ні, інколи було весело, і все забувалось, інколи лежачи в холодному ліжку і думаючи про життя, все верталось назад. І Бекі згадувались всі моменти з її минулого життя, вона намагалась згадати всі щасливі моменти з матір’ю, щоб закарбувати їх в пам’яті, але на думку нічого не приходило. Вони були, ну точно ж були, але вони забулись, напевно. Місіс Харбер була віддушиною в цьому суворому світі для всіх дівчат, вони спілкувались, сміялись, грали в якісь дурні дитячі ігри, але це було так приємно, по—дитячому наївно та весело. Було незвично пристосовуватись до нового ритму життя, коли все повинно бути в свій час, але це було не складно, оскільки Бекі до цього мала ще менше вільного часу.
Задзвенів будильник, за вікном показались заледве перші проміння сонця, яке нещадно світило в кімнату дівчатам, не даючи заснути знову. Невиспанні дівчата заледве піднялись з ліжка, дивлячись на один одного, вони коротко кивнули та повільно почали приводити себе до ладу. Вчора вони пізно прийшли до кімнати, і Бекі прийшлось брехати місіс Мейсон, що вони займаються уроками, але вона не впевнена, що вони взагалі були в притулку. Каміла і Джесі були її сусідками по кімнаті, а інші дві дівчинки жили по-сусідству, але це не заважало їм буквально кожну ніч теревенити разом, то тут, то там. 
— Боже, невже так важко дати нам поспати, хоча б на вихідних, це ж знущання,— позіхаючи промовила Джесі, її біляве волосся було ще вологим, і легко лежало на її плечах. Нічна сорочка вже була переодягнена на толстовку і широкі сірі штани, які ледве тримались на її тонкій талії. Вона підійшла до письмово столика, щоб нанести легкий макіяж, і зафарбувати синяки під очима. Каміла ж лежала на ліжку, намагаючись не закривати очі, щоб не заснути, вона була в синіх джинсах і теплій кофті на ґудзиках, які були пришиті різними нитками, але це виглядало дуже в її стилі. 
— Ой, не говори, ми вже стільки просили, але без сніданку залишатись не сильно хочеться, і ти знаєш, що сьогодні насичений день,тому виспимось на пенсії, як то кажуть.  Бекі,ми вчора не розбудили тебе? 
Бекі вже була повністю зібрана, бо прокинулась раніше, щоб спокійно помитись без черги, душ був один на весь поверх, де живе 20 дівчат,тому інколи черга там сягала до самого низу. 
— Зовсім ні, я вже давно спала, і навіть не чула, але скоро в мене закінчаться відмазки для місіс Мейсон. 
— Та забий, вона вже звикла, думаю, вона б не повірила,навіть якщо б це була правда, але дякую. Злити її зараз якось не хочеться. 
— У вас є плани на вечір,можливо,ми могли б посидіти разом? — Бекі нервово перетирала пальці, чекаючи довгождану відповідь, вона не збиралась заводити друзів, але розуміла, що зійде з розуму без них. Дівчата переглянулися, вона були здивовані почути таке, але швидко оговтались. 
— В нас зараз є плани, але під вечір ми повернемось, можна буде посидіти в альтанці, якщо вона не буде зайнята, або у нас. — Джесі радісно відповіла, і Бекі стало спокійніше, вона зраділа, що дівчата не відвергнули її запит на дружбу, і з дивною посмішкою на обличчі вийшла з кімнати. Потихеньку до їдальні вже приходили вихованці, їдальня була спільною для всіх, але дітей в дитячому будинку була не дуже багато, тому вона була невеликою. Близько 50 дівчат проживало в даному притулку, вони були різні,від 5 до 17 років, але всі вони були однією дружньою родиною, якщо спостерігати за ними якийсь час, то можна побачити, як дорослі допомагають меншим, а малеча намагається підняти настрій старшим, вони інколи сварились, але частіше за все, вони обнімались і підтримували одне одного. В їдальні завжди смачно пахло, та і самі страви виглядали апетитно,а на смак взагалі, нічого смачнішого Бекі не їла, міс Роузі була чаклункою на кухні, всі її страви користувались попитом у вихованців. Смачно поївши, дівчата розбіглися по своїм справам, і тільки Бек залишилась на самоті. 
— Дівчата, ви ж пам’ятаєте, збираємось тут же після 8 годин, ми обіцяли Бекі посидіти разом, тому давай без запізнень — промовила Каміла, стоячи біля воріт дитячого будинку, взагалі їм дозволяли гуляти до 6, але кого цікавили ці нудні правила, особливо коли тобі 16 і все життя ще попереду. 
— Та давай вже, досить нагадувати, ми завжди приходимо в один час, думаю сьогоднішній день не стане виключенням — Тріс трохи не подобалась ідея взяти Бек до їхньої компанії, але вона нічого не сказала друзям. 
Джес помахала радісно рукою та побігла до автобуса,який ось—ось мав проїзжати повз, всі інші також розійшлися по своїм справах. 
Двері автобуса відчинились та Джес зайшла всередину, вона мала проїхати декілька зупинок, щоб забрати необхідні речі для роботи та зустрітись з одним хлопцем, який допомагав їй в пошуку, цієї самої роботи. Дівчатам вона сказала, що просто хоче прогулятись, щоб вони не хвилювались та не пішли з нею, вона не хотіла втягувати їх в досить непрості справи,в яких їй довелось крутитись через батька. 
— Ну нарешті, ти заледве не спізнилась, ти знаєш, що бос цього не любить, отримала б на горіхи — невисокий рудий хлопець приблизно ж того віку як сама Джес, був не абияк роздратований, через невміння Джес розпоряджатись часом, бо це вже не вперше,як вона запізнюється. 
— Ну все, чого починаєш, Вільяме, я ж вчасно, кажи, що треба робити ?  — Вільям тяжко зітхнув і кинув погляд на стопку з речей, складених по пакетах.
— Це те що ми назбирала за тиждень, ти повинна продати, на точку я тобі допоможу донести, ну а далі сама. 
Джес нахмурилась, раніше були завдання по легше, де вона майже не приймала участі, просто  була спостерігачем,а зараз її могли спіймати. Більше за все вона не хотіла повторити долю батька, але схоже нікому крім неї, не було до цього діла.
— Справишся, бо ти щось зблідла ? — Вільям ще більше роздратовувався, він хотів швидше закінчити, щоб піти по справах, але й кинути Джес не міг. Її батько був шанованою людиною поміж таких як він, тому хлопчак побоювався, щось зробити дівчині.
— Звичайно, думаю я зможу. 
Пара підлітків взяла по пакету та прокрокували до невеличкого базару, який знаходився на окраїні міста, щоб не привертати сильну увагу, але бажаючих там щось купити було достатньо для їх невеличкого бізнесу. Розклавши товар,Джес почала голосно кричати та закликати клієнтів, а Вільям побігти по спарвах. 
В той самий час в іншу місці, Хлоя відчайдушно намагалась розплутати загадку переслідуючи її з самого дитинства, а саме, історія її народження. Вона постійно думала про матір, яку вона ніколи не бачила та хотіла її відшукати. В її голові складались десятки ймовірних подій, чому вона могла опинитись у дит будинку, але правди вона так і ніколи не знала, але зараз в неї з’явився шанс, бодай щось дізнатись про своїх батьків,тому дівчинка не втрачала віри і ринулась на пошуки. 
Місіс Мейсон знала контакти людей, які підкинули її до дитячого будинку, але її ніколи не вдавалось вмовити . Але ось нарешті, Хлоя настільки заговорили директорку, що та врешті—решт здалась і вручила її адресу людей, які колись віднесли її до приюту. Хлоя довго наважувалась прийти в це місце, але ось вона нарешті тут. Це був звичайний сільський будиночок, з ставнями на вікнах та невеличким садком перед хатою. Хатинка виглядала бідною, білі обшарпані стіни, на яких де-не-де ще трималась штукатурка, хиткий дах та зелена калитка, яка скрипіла від будь—якого шороху. Вона тримала в руках єдину підказку, яка допоможе знайти відповідь, та все ніяк не могла наважитись постукати у двері. 
— Дівчино,гей,Ви так довго тут стоїте, що невдовзі я маю або взяти рушницю, або викликати копів— з вікна тієї самої хатинки виглянув дід, з сивою бородою та недобрим поглядом, на вид йому було років 100. 
— Не треба поліції, мені потрібно з вами поговорити, це важливо, тільки Ви можете допомогти мені. 
Дід недовірливо глянув на неї, і неспішно пішов до дверей. Ходив він повільно, тому Джесі затамувавши подих, все чекала, щоб він дошкульдигає до неї. На білій сорочці діда була велика пляма, та й штани були не в кращому вигляді, тому Джес сумнівалась,чи правильну адресу її дала директорка, але діватись було нікуди і довелось все таки зайти на прохання чоловіка. 
— Я Вас уважно слухаю, юна леді, чого Ви раптом вирішили до мене завітати? — дід дивився насмішливим видом, він слухав телевізор і знав, що зараз багато людей приходять, щоб надурити старців, заради будинку або грошей, та кому він треба, пронеслось в нього в голові. 
— Я шукаю батьків,   і мені дали вашу адресу — випалила Джес на одному диханні, чекаючи, що буде далі. Дід декілька хвилин мовчки дивився на дівчинку, а потім захлинуся голосним сміхом, просміявшись, він глянув на заледве тримаючи сльози дівчину, і йому стало соромно. 
— Ти вибач, я просто не очікував такого, але подивись на мене, я вже як років двадцять не має репродуктивної функції, а ти мені кажеш, що батьків шукаєш. 
— Може Ви пам’ятаєте, шістнадцять років назад, Ви занесли дівчинку до дитячого будинку і вказали цю адресу, або може тут жив хтось інший? — Джес намагалась, хоть щось дізнатись, все ще крихітна надія таїлася в неї в душі. 
— Старий, ти що на старості літ, вирішив з молодухами поспілкуватись,— до воріт підійшла жінка, вигляд в неї був трішки краще,але роки брали своє. 
— Чуєш, Шері, ти випадково ні яку дитину, років шістнадцять назад до притулку не заносила? — Шері, виглядала приголомшеною та попросила всіх зайти до хати. Хатинка виглядала трохи краще всередині, ніж зовні,вона була гарно прибрана, побілена,з великою піччю та іконами, але навіть у будівлі роки брали своє. 
— Сідай, дитинко, зараз я згадаю— Шері вмила лице та руки холодною водою з відра, та присіла поряд. 
—  Арчі, тобі що пам’ять відбило, ти забув,як ми на порозі маля знайшли? — дід мовчав, намагаючись не дивитись на Джес, можливо соромно або лячно, але її було все одно, вона хотіла лише одне дізнатися вбісову правду, вона має право дізнатись хто її батьки. 
— Можливо, Ви знаєте хто мене залишив,розкажіть хоть, що небудь, я хочу дізнатись правду. 
— Дитинко, якщо б ми знали, думаєш приховували б це від тебе . Ми знайшли тебе вранці, в корзині, в одній ковдрі. Якщо ми мали можливість,ми б забрали собі, але ми вже тоді старими та непідходящими були, то накормивши, вирішили, що краще віднести тебе до притулку, де про тебе подбають. Ми ходили питали, чи може щось хтось бачив, але нічого, ми вимушені були. Ти нас пробач, що такі немочні, але доля вже нас така. Залишились тут з дідом вдвох при живих дітях та онуках, нікому не потрібними. 
На очах виступили сльози і мрії Джесі розбилися на друзки, вона звичайно розуміла, що була крайні мала ймовірність дізнатися хоть щось, але взагалі нічого, вона не могла з цим змиритись. Подякувавши людям і покинувши їхню хатинку, вона стрімко кинулась куди очі дивились, через сльози навіть не розбирала дороги, просто бігла, щоб не думати, не сподіватись, аж поки її не окривнув знайомий голос. 
— Ти куди так летиш, ти ж вб’єшся. Та ж стій! — це буда до чорту налякана Тріс, яка переживала за подругу. 
— Залиш мене, будь ласка , просто залиш! Я гуляю, хіба не видно. — Тріс не звикла до такого тону подруги, але вона зрозуміла, що сталось, щось дуже погане. 
— Так діла не буде, сідай, — Тріс усадила подруга на лавку і прийнялася  заспокоювати, аж поки дихання подруги не прийшло в норму, і та не розповіла всю історію. 
— Ну і не має чого плакати, змирись така наша доля, вони не хотіли, не любили, тому віддали, не треба ми їм, тому й не треба їх шукати. Якщо б щось інше, тебе б могли знайти, ти не ховаєшся, навідміну від деяких. 
Подруги ще деякий час плакали та говорили одне з одним. Вони знали один одного з раннього дитинства, і не  було ні дня, коли вони були не разом, інколи навіть їх думки були  однаковими . Вони багато, що пройшли разом, і багато, що попереду, їм не потрібен ніхто крім один одного .
У Джес же торгівля йшла повним ходом, вона зрозуміла , що природжена для торгівлі, люди тягнулись до неї і купляли, майже всі речі вже були розпродано, залишилось буквально кілька дрібничок і Джес могла спокійно йти додому, справившись з завданням.
— Доброго дня, можете показати, ось це кулон,— до Джес підійшла красиво вдягнута жінка, років сорока на вигляд, вона посміхнулась їй і дала подивитись кулон. 
— Знаєте, він дуже підходить до Ваших зелених очей, вам дуже пасуватиме цей колір.
Жінка  уважно оглянула кулон з усіх боків, та жорстко подивилась на Джес. Її очі випромінювали злобу. 
— Звичайно він підійде мені, тому що це мій кулон, який на днях в мене вкрали, і ось вдача, я знаходжу Вас. Ось дивіться тут ззаду кулон гравіювання,як Вам не соромно, така чемна на вигляд, а таким займаєтесь. Повинно бути батьки не займаються Вашим виховання, ну нічого поліція точно повинна посприяти в цьому. 
Джес виглядала нажаханою, і її було дуже соромно, вона не знала, що робити, але прийняла рішень, бігти куди подалі, поки поліція не прийшла по її душу.