Некоханні

Глава 1

Невеличкого зросту дівчинка зупинилась біля похмурого, сірого будинку. На вулиця стояла мерзенна погода, яка наче підштовхувала дівчину розвернутись і побігти геть з цього на перший вигляд жахливого місця. Тримаючи в руках дорожню сумку, шіснадцятирічна Бека Свонг ніяк не могла наважиться переступити через поріг. Тяжка металева брама, похмуро скрипіла, навіюючи страх, непримітні віконця, холодні бетоні стіни, і заледве живі сходи, не свідчили нічого хорошо. 
Назустріч вийшла немолода, досить гарної статури жінка , з короткостриженим волоссям та ярко—рожевою помадою на вустах. Її статура свідчила про владу та незаперечний покір, вираз обличчя відображав, наскільки вона не рада їй тут. Від цього Бекі навіть зробила кілька кроків назад і заледве не впала. 
— Всім спочатку не по собі, це пройде, місіс Свонг, ходімо за мною. — вираз обличчя ні на секунду не змінився, вона говорила цей текст
вже стільки разів, щоб годі було й рахувати. Місіс Мейсон не проявляла жалості до сиріт, бо вона знала й сценарії по гірше, якщо жаліти всіх, то вона б уже б напевно була мертвою або б лежала в психічній лікарні, або у в’язниці. Варіантів багато, а вона у себе одна. Тому ще давним давно прийняла для себе таке рішення, нещастя у кожного своє, вона не буде переживати кожне. 
Бекі намагалась не відставати від широкого кроку місіс Мейсон, тому майже бігла за нею, що б не залишитись в цьому похмурому місці сама. Тяжкі дерев’яні двері, які були майже в два рази вище ніж сама дівчинка, відчинилися, і її взору представились ніжко рожеві стіни з дитячими малюнками по бокам, малюнки були підписаними і такими життєрадісними, що на секунду ці дитячі витвори мистецтва подарували Бекі крихітну надію на краще життя. Вони пішли далі оминаючи поворот за поворотом, інколи звідки вибігали діти, яким жінка суворо казала не бігати. Діти завзятим сміхом вітали її і продовжували йти повільнішим кроком. Нарешті вони дійшли до сходів, що були звичайнісінькими, які всі бачать у школах, такі і тут, з зеленими поручнями та інколи навіть там траплялись дитячі візерунки. 
— Зараз ми підіймемось на третій поверх, до мого кабінету, де оформим документи, твоя мама повинна була передати відмову. Ти її взяла? — від неочікуваності, дівчинка не знала, що й сказати, вона настільки поринула у свої думки, ще не відразу зрозуміла, що директорка звернулась до неї. 
— А, так , звичайно— Бекі нервово перебирала пальцями і дивилась і підлогу, розглядаючи нерівності на кам’яних сходах. Місіс Мейсон так різко зупинилась, що лице Бекі чуть не угодило прямісінько в її спину, але вона встигла зупинитися. 
— Проходь до кабінету, можливо ти щось бажаєш водичку або чай, на вулиці мерзенна погода, а ти довгенько там стояла. Взагалі я рідко спускаюсь за кимось, але я подумала, що ти ось—ось втечеш. — директорка говорила спокійний, навіть заспокоюючим тоном, але переживання Бекі не зникали. Сьогоднішній ранок поділив її і так нелегке життя на до і після. Її мама сьогодні повідомила, що більше немає можливості попіклуватися про неї, тому Бекі повинна піти до приюту. Вона вибачалась, благала мати цього не робити, сказала, що піде працювати, що мамі було легше, але це не спрацювало. Жінка безцеремонно виставила дочку на вулицю, давши на прощання папірець з адресою та заледве помахала рукою на прощання, видавивши з себе скупу сльозу.
Бекі була шокована даною вихідкою матері, але повертатись назад вже не хотіла, вона йшли до приюту з тисячи думок в голові, вони всі оточили її та наче знущались, наче навіть її підсвідомість була про неї. Сліз не було, був розпач і страх. Вона буде сильною, вона має бути сильною, заради себе, щоб чогось досягти, щоб не досягнути того дна, де було її життя до цього часу. 
— Дивись, зараз ми заповнемо цю анкету, і я покажу тобі твою нову кімнату. Розклад зможеш побачити на стіні на третьому поверсі, там якраз живуть діти твого віку. Сьогодні зможеш відпочити, а завтра вже доведеться жити по нашим правилам. — Вперше за розмову з місіс Мейон легко посміхнулась, не подумайте, це не була, якась мерзенна посмішка, і вона не була рада  за горе героїні. Вона намагалась пом’якшити свою розповідь, бо Бека , не виглядала хороброю, як їй здавалась, вона виглядала змученою та відвергнутою, тому директорці стало її шкода. Не так часто віддать майже повнолітніх дітей, особливо при живих батьках.  
Бекі швидко заповнила анкету, та мала можливість роздивитись кабінет директорки. Він був не сильно заставлений, був лише великий дерев’яний стіл, на якому стояв комп’ютер та лежало декілька документів, стільчик, та невеличке віконце з прозорим тюлем на ньому та декількома горщиками з квітами. Все дуже просто і охайно, аж занадто без душі. 
Директорка встала і вони пішли знову по безкраїм коридорам цього місця. Стіни вже були без дитячих малюнків, а звичайні світло—рожеві, зато вже на дверях деінде  з’являлись  плакати улюблених груп, або табличка «Не турбувати». За дверима були ледве чути жіночі голоси, які сміялися і щось бурхливо обговорювали. Місіс Мейсон зупинилась перед дверима, під номер 21,за якими було тихо. Вона постукала і її дозволили зайти. В кімнаті стояло 3 ліжка,два з яких уже було зайнята. З ліва біля вікна сиділа витончена та худорлява блондинка, з великими очима та переляканим поглядом. Дівчина навпроти неї була повною її протилежність чорне, як смола кудряве волосся, вона була струнка та підтягнута, їх одяг був трохи заношений, але виглядали вони гарно. 
— Дівчата, приймайте нову сусідку, і не ображати! — директорка суворо глянула на них. — А ти знайомся, це Джес,— вона кинула погляд на блондинку,— а це Каміла, ну ви дівчата знайомтесь, а я пішла. Успіхів!  
Коли директорка вийшла в кімнаті відчулось замітне полегшення, і з під ліжка повилазили ще дві дівчинки. Бекі з подивом і страхом дивилась на них, слова застрягли у горлі, вона не могла пошевелитись, вона картала себе за цей страх, але не могла не підкоритись йому.
— Ну треба було так зразу вставати, ви налякали її.— темноволоса почала відчитувати їх. Але дівчати ні трішки не збентежилися, навпаки щиро посміхнулись і представились.
— Ти знаєш, як багато пилюки у вас під ліжком, хоч інколи там теж треба прибирати. Привіт, я Тріс— заговорила дівчина в короткій спідниці і в’язаному топі зверху, її неслухняне волосся лізло їй прямо у очі, піт стікав з її лоба, але вона намагалась його прибрати серветкою.  
— Дивне знайомство видалось чи не так? — трохи сором’язливо та з побоюванням заговорила остання з дівчат, вона була в широких штанах та в білій короткій футболці, каштанове волосся було зав’язане у хвостик, її широкі очі та ластовиння відразу кидалися в очі.— Я Хлоя. 
Дівчата дивились всі на один одного, а потім на Бекі, ці переглядати тривали декілька хвилин, коли нарешті Бекі не відійшла від них, і лягла на вільне ліжко, з головою накрившись простирадлом. 
Дівчата не здивувались, вони звикли до такої реакції новачків, дякую, що не плаче голосно, щоб стало на заваді їх розмовами. Бекі пролежала в такій позі до самого вечора, а ж поки до неї не заговорила жінка.  Її важко було назвати жінкою, перед нею стояла вродлива дівчина років 25, з довгим білокурим волоссям, довгими віями, і таким лагідним і ніжним поглядом,що Бекі привідкрила рота, щоб подивитися може там десь ще німб за спиною світиться. 
— Привіт, я місіс Харбер, я вихователь. Давай знайомитись,залиш ковдру у спокої. — Бекі як зачарована встала скинувши з себе ковдру. 
— Я Бекі, приємно познайомитись.  
Місіс Харбар запропонувала прогулятись по території дитячого будинку, щоб провести екскурсія Бекі і заодно поговорити з нею. Бекі неохоче, але погодилась. Вона не хотіла звикати до цього місця, гуляти або знайомитись тут, але її підкорила ця мила дівчина, і вона була не взмозі відмовити їй. На вечер стало ще холодніше, але дощ перестав йти, тому дівчинка вдягнула теплу в’язану кофтинку і пішла за вихователькою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше