Глава IV

Ольга зробила неквапливий круг навколо ставка. Ставок був декоративний, навмисно викопаний неподалік від маєтку – в  планах Ольгиної матері, яка розпорядилась облаштувати озеро, було розбити тут цілий ландшафтний парк. Але не судилось, а Семена Миколайовича наразі це не цікавило.

Озеро обсадили вербами і березами, спочатку звісно суворо за планом, але за кілька років воно все ж прийняло більш дикий вигляд – іноді Ольга давала вказівку облагородити територію, тоді зайві кущі і чагарники навкруг води вирубувались, також Ольга слідкувала за розростанням очерету і рясту, дбаючи щоб ставок не замулився і не засмітився. Але водночас вона цінувала відчуття нерукотворності, тому намагалась щоб втручання було мінімальним.

В літню спеку берег ставка був її улюбленим місцем відпочинку. На ближньому березі Семен Миколайович  наказав розмістити гойдалку, і Ольга була йому неймовірно вдячна  в дитинстві, як і дітлашня з округи. Та і зараз, пустивши Берізку вишукувати собі серед розпочавшої жовтіти трави зелені соковиті стебла, Ольга присіла на дерев’яну жердину. За те що кобила втече вона не хвилювалась, коняка була научена не відходити далеко від власниці.

Чим вище вставало сонце, тим тепліше ставало, і тому злегка розгойдуючись, Ольга скинула жупан і шапку і кинула їх в траву. Підставила обличчя теплим осіннім променям, дозволяючи ласкавому сонцю ніжити її шкіру, і примружилась від відчуття спокою.

Спочатку Адам побачив гніду кобилу, а потім і її хазяйку. Дівчина розгойдувалась на примітивній гойдалці, закріпленій серед гілок верби. Її золота коса била по спині, голова була піднята до сонця, і здавалось що весь світ для неї не існував. Адам спішився, ведучи коня за уздечку, і підійшов ближче – особа незнайомки хвилювала його все більше і більше. Кінь схрапнув, і дівчина сполохано обернулась, вперши в Адама зляканий погляд.

Адаму здалось що світ поплив, і нічого більш не існує навколо, окрім обличчя цієї дівчини. Лоб, обрамлений золотистими завитками, виразні брови в розліт, акуратний прямий носик, повні вуста, і ці блакитно-сірі очі. Цього не могло бути, але було – перед ним гойдалась Яніна. Яніна, чия могила залишилась в родовому склепі Висоцьких. Випустивши уздечку, чоловік в три кроки подолав відстань, що розділяла його і незнайомку, і припавши перед нею на одне коліно вхопив двома пальцями за підборіддя, невідривно вдивляючись  в лице.

І чим більше дивився, тим більше розумів що перед ним не привид. Під пальцями була тепла оксамитова шкіра, на шиї нервової тріпалась жилка. А ще розумів, що це не Яніна – дівчина могла б бути її сестрою, бо схожість дійсно була, але були й відмінності. Ямка на підборідді, надто засмагла шкіра (Яніна не любила ходити під сонцем), і очі були не синіми, а скоріше сірими, і зараз вони темніли, наливаючись свинцем, від якоїсь емоції. Адам зрозумів, що дозволив собі зайвого.

Якщо спочатку Ольга злякалась, а потім і розгубилась від несподіваного наскоку, то з рештою поведінка нареченого викликала злість. Він був безцеремонний, схопив її за підборіддя, обпікаючи дотиком пальців, обдаючи запахом терпкого парфуму, і дивився з неймовірним потрясінням. Мабуть Ліпинський зрозумів обман, вирішила Ольга, і це її розізлило. А чого б йому ще так уважно її роздивлятись? Тільки вишукуючи відмінності між нею і вчорашньою замазурую. Ольга затаїла дихання, очкуючи спалаху праведного гніву.

Але гніву не послідувало. Навпаки, чоловік виглядав максимально доброзичливо, і навіть злегка усміхнувся. З певною зверхністю, як чоловік дивиться на слабку стать, що ще більше розізлило дівчину, адже до цього ніхто так її не роздивлявся.

- Тут небезпечно бути одній, -  бовкнув Адам. – Пані ризикує.

Ну от ще нотацій від пихатого поляка їй не вистачало! Та вона з малечку тут ходить сама, знає кожний кущик і кожну гілочку,і  він що в здумав контролювати відтепер її пересування? Оце в же ні.

- Пані вміє за себе постояти! – сердито  відповіла Ольга. І тут же продемонструвала це Адаму Ліпинському.

Брати Малюти не тільки її охороняли, але ще й показували козацькі ухватки ближнього бою. Тож Ольга перехопила руку Адама, і  вивернувши її, одночасно вскочила, удярючи пана по опорній нозі. Від несподіванки Адам упав обличчям в траву, а Ольга опинилась зверху над ним, і далі тримаючи його за праву руку.  Щоправда що робити далі вона не знала – зазвичай брати казали їй, що цього буде досить, щоб знешкодити нападаючого, адже викручування руки – болючий прийом.

Адам застогнав від болю, і зрозумівши нарешті, що дійсно зробила не дуже правильно, піддавшись гніву, Ольга випустила його руку. І дарма. Чоловік вивернувся, як вуж, підхопив її за ноги, і ось уже небо, нещадно крутнувшись, кудись поділось, а над Ольгою навис ЛІпинський. Простіше кажучи він смикнув її за ноги, але як швидко і несподівано, і від того ривка Ольга приклалась п’ятою точкою об землю. А Адам тут же довершив напад, придавивши дівчину своїм тілом, знешкоджуючи. У Ольги аж сльози на очі навернулись від такої несправедливості і підлості. Вона почала відчайдушно борсатись під Адамом, намагаючись скинути з себе майже п’ять пудів м’язів та дарма! Тримав її Адам міцно.

 Ольга обм’якла,бережу чи сили, несподівано  зрозумівши інше – він близько, так близько, що їх розділяє лише два шари одежі. Тверді чоловічі груди розплющили її перса, його жар пече всю її шкіру через полотно сорочки, вона відчуває його вагу і те, як він робить вдих, і не може не помітити, як в його очах з’являється новий, невідомий дівчині вираз.