Глава 35

Їй здавалось вона не йшла, а летіла, таким сильним було внутрішнє внутрішнє відчуття щастя, що розпирало дівчину. Хотілось співати, танцювати і підстрибувати до неба. Залишилось тільки придумати, чим зайняти себе ті кілька хвилин, допоки лікар оглядатиме коханого. А потім можна знов повернутись до нього, і бути поруч цілий день. Бо бути зараз десь далеко від Адама здавалось справжньою мукою.

Ольга мірила кроками вітальню, аж пританцьовуючи від нетерплячки, коли з’явився Василь, і повідомив ще одну прекрасну новину: прибігав посланець від Семена Борковського, повідомив що злочинця, який стріляв в Ліпинського затримали, і передав що Ользі необхідно негайно прибути в губну хату для впізнання. Ользі здавалось, що гарнішого дня, ніж сьогодні вже бути не може.

Дівчина поспіхом переодяглась з домашнього в більш гідне ситуації вбрання, і пообіцявши собі, що надовго в царині сищика Лебедіна не затримається, вибігла з дому. Де знаходиться губна хата вона нашвидку розпитала у Василя. Йти тут і справді було недалеко. Борковську розпирала цікавість, як же вдалось сищику затримати стрілка, а ще більше було цікаво хто він, і чим Ольга перед ним завинила, що він жадав її смерті. Вона надто поринула у свої думки, які стрибали сьогодні як переполоханий заєць від сищика, до заручин з Адамом, що не помітила як з поруч зупинилась важка крита карета.

- Ольга Семенівна, це ви? Оце так зустріч! – з напіввідкритих дверей на неї дивився Петр Могила, а його фізіономія просто сяяла від радості, і Ольга стрепенулась, теж дивуючись зустрічі. Здоровань виглядав прямо таки шокованим. – Ви ж маєте бути в Чигирині!

- Вітаю, барон, - ввічливо привіталась Ольга, миттю пригадавши всілякі нісенітниці і плітки про неї і Петра. – А я гостюю в тітки.

- І ЛІпинський Вас відпустив? - ще більше здивувався Петр.

- Він теж тут.

- Он як, - посмішка не сходила з лиця Петра, і було видно, що він неймовірно радий бачити Ольгу. - Чи можу я нанести візит ввічливості в дім вашої тітки?

Ольга подумала, що зрештою нічого поганого в цьому не буде, і відповіла ствердно. Проте несподівана затримка вже починала її трішки дратувати, хотілось по швидше розібратись з справами у сищика, і повернутись як найскоріше назад до Адама. Мабуть щось таке промайнуло на її обличчі, тому що барон став серйознішим, і запитав:

- Бачу Ви поспішаєте, може Вас підвезти кудись?

- О, було б чудово, - миттю погодилась Ольга, вирішивши, що в кареті вона добереться швидше, тим більше, що кучер має краще знати місто, ніж вона сама. – В губну хату, якщо можете.

- Без проблем! – засяяв Петр Могила, і відкрив ширше дверцята карети.

Вартувало Борковській вмоститись на м’якому шкіряному сидінні, як карета зовсім не плавно зрушила з місця, сіпнувшись і підскочивши. Петр продовжував посміхатись, але добре роздивитись його обличчя в напівтемряві не видавалось за можливе. Було якось дивно, що маленькі віконечка карети наглухо забрані фіранками, хоча на дворі був день. Але Ольга відкинула від себе всі підозри, вирішивши, що можливо барон не дуже полюбляє афішувати своє переміщення по місту. Зрештою й добре, що ніхто її не бачить в компанії Петра, менше пліток буде. Лиш би скоріше приїхати.

Та карета попри непогану швидкість все котилась і котилась, навіть не думаючи сповільнятись.

- А що за справи в губній хаті в такої чарівної пані? - порушив мовчання Петр, і Ольга похопилась, що аж надто поринула у власні думки. Проте розповідати барону свої проблеми якось не хотілось, бо тоді б довелось повідомити, що Лебедін і Петра підозрює в скоєнні замаху.

- Пусте, - відмахнулась Ольга. – Батько просив прийти.

- Ваш батько теж в місті? – здивувався Петр.

- Так, теж приїхав провідати мою тітку, - нехотя збрехала Ольга. – Мені здавалось, що губна хата десь недалеко від монастиря.

- Так і є, - не став сперечатись Петр.

- Тоді чому..

- Чому так довго? – перебив дівчину барон. – Об’їжджаємо довшою дорогою, прямо їхати надто вузько, і карета може не розминутись з вершником, що буде їхати на зустріч.

Ольга кивнула, знов обм’якаючи на сидінні. Необхідно було завести якусь нейтральну тему, і вона запитала перше ліпше, що прийшло в голову:

- А Ви надовго в Харків?

- Зовсім ні, - запевнив Петр. – Лишень владнаю сьогодні одну справу. І поїду у Львів. Ви колись бували у Львові?

Ольга тільки похитала головою в знак заперечення. Вона мало куди їздила з родового маєтку.

- Прекрасне місто. Вам би сподобалось! – запевнив дівчину Петр. – Я навіть шкодую, що не можу взяти вас з собою.

- Себто як це? – здивувалась Борковська, знову відмітивши, що карета все їде і їде. А фраза звучить якось дивно.

- Був такий намір, - таємниче відповів Петр. – Ви неймовірно прекрасна жінка. Чудова фігура, рідкісний відтінок волосся, а ваші ангельські очі… Вони кого завгодно зведуть з розуму!

Ользі стало ніяково від таких відкритих компліментів. І раптом закралась в душу тривога. Незрозуміло чого, але барон Могила вів себе неприродно.

- Зупиніть карету, Петре, - тихо попросила Ольга. Але чоловік продовжив розмову, ніби не чуючи її:

- Така краса дорого коштує. Хоч у Львові, хоч в Бахчисараї, - чоловік потер перенісся. – І мені якщо чесно дуже шкода, що я не можу зробити так, як хотів би. Але сім’я, є сім’я. Ви ж погодитесь, що інтерес сім’ї вище, ніж приватний?

- Що Ви маєте на увазі? – все більш хвилюючись запитала Ольга, потихеньку підсуваючись до дверцят карети, та Петр вловив її маневр, він несподівано різко вхопив дівчину за руку і смикнув на себе. Ольга скрикнула, спробувала закричати голосніше, проте барон притис її їдо своїх грудей, гасячи крик свої тілом.

Ольга відчайдушно борсалась, але в тісному просторі карети вона не могла нічого вдіяти. Дві здоровенні чоловічі руки оплітали її передпліччя, немов сталеві обручі, позбавляючи можливості нанести удар, голова було притиснута до важкого суконного плащика барона, в якому тонули всі Ольжині спроби покликати на допомогу. Ольга сіпалась, але тільки дарма втрачала сили.