Глава 33

- Най буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, і хліб наш дай нам на день, і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо своїх боржників, - шепіт линув, ідучи не з горла, а від самого серця. Це все, що вона могла зараз робити для Адама. Молитись. Так сказав лікар, на ім’я чи то Лаврентій, чи то Інокентій, точно Ольга не запам’ятала, бо коли він запросив Борковських до спальні пораненого, вся увага Ольги була прикута до Ліпинського.

Він був білим, як крейдяна стіна, здавалось в його тілі не залишилось і краплі крові. І було не зрозуміло чи він дихає взагалі. Лікар запевнив, що дихає. З нього витягли кулю, зашили і перев’язали рану. Але крові шляхтич втратив дуже багато.

- Рани легень небезпечні крововиливами в середину тіла, - пояснив лікар. – Тоді кров забиває легеню і хворому бракне повітря. Тому зараз залишається лише молитись, щоб ясновельможний пан одужував як найшвидше.

І Ольга молилась, залишившись з Адамом на одинці. В перервах між молитвами гладила його чоло, перевіряючи чи не почалась гарячка, клала руку на серце, щоб впевнитись, що воно хоч і повільно, але б’ється. Потім не втрималась і зазирнула під ковдру, якою Адам був вкритий до грудей, щоб переконатись, що спереду його торс так само вкритий старими шрамами, як і позаду.

Очі защипали сльози. Дівчині було невимовно шкода Адама, адже такі рани видно завдали йому чималого болю. Крізь сльози вона почала шепотіти до чоловіка:

- Ти дурень, але я тебе все одно люблю. Якщо ти виживеш, я приб’ю тебе власноручно, за все те, що мені довелось сьогодні пережити… Тільки виживи, і одужай!

Вона ще багато чого бурмотіла, звертаючись то до Ліпинського, то до Бога. Аж поки пізно ввечері Євлампія Миколаївна не прислала Катерину змінити Ольгу, і по при кволі Ольжині протести, її відправили відпочивати, попередньо вливши в дівчину напівтеплий трав’яний чай, який залишив лікар Лаврентій. Від відвару трав Ольга вмить ослабіла, а очі стали самі закриватись. В глибині душі вона була вдячна лікарю і тітці, що вони подбали про її спокійний сон.

Ранком Ольга як завше прокинулась від передзвону дзвонів Покровського собору. Здавалось все що було вчора лише страшний сон, що розтанув разом з нічною темрявою. Але чим далі проходила сонливість, тим більше усвідомлювалось, що все не сон. Борковська схопилась, накинувши халат, і помчала в кімнату з Адамом перевірити як він.

Біля ліжка хворого сидів Ждан.

- Що нового? – несміливо запитала Ольга.

- У пана жар, - відповів камердинер. – Але він бореться. Я привіз деякі його речі, сорочки, підштаники. Він кликав Вас кілька разів, поривався зіскочити з ліжка, і я ледь запевнив що з вами все гаразд і вашому життю зараз ніщо не загрожує.

- Але чи це справді так? – гірко зітхнула Ольга, усвідомивши, що не впевнена в своїй безпеці навіть перебуваючи в тітчиному домі.

- Учора обшукали будинок, в якому ховався зловмисник. Дім належить козаку Самусю, який весь час проживає на Січі, і в Харків заїжджає рідко. Зловмисник зламав замок, - продовжив Ждан. – Він там жив кілька днів, спостерігав за Вами. А вчора після пострілу навіть не намагався затаїтись в будинку. Пробігши його наскрізь вислизнув через задні двері, і зник.

- Тобто ніхто не знає ні хто він, ні що буде робити далі, - констатувала Ольга, і відчула як на шкірі виступили сироти від страху.

- Вам треба бути дуже обережною, наступного разу пана поруч не буде, - якомога лагідніше зауважив Ждан.

- Він зробив дуже нерозсудливо, - зітхнула Ольга, підійшовши ближче до Ліпинського, і поторгавши мокре гаряче чоло, взяла холодну вологу ганчірочку, що витерти з нього піт.

- Це тому, що він любить Вас.

- Звідки тобі знати? – Ольга кинула на камердинера допитливий погляд, але той тільки потис плечима. – Це він тобі сказав?

Серце зайшлось в нежданому танці, з нетерплячкою очікуючи відповіді. Нова надія загоралась в дівочій душі.

- Може і казав, - нехотя майже не покривив душею Ждан. – Він багато чого казав. Не мого то ума діло. Все що знаю, так це що як Вас зустрів сам не свій став.

- Я посиджу біля нього, - попросилась Ольга.

- Тільки після того як поснідаєте, - камердинер навіть не подумав ворухнутись, щоб уступити Ользі місце біля ліжка пана. – Думаєте він мені спустить з рук, якщо Ви тут зачахнете, допоки пан хворіє?

Години тягнулись повільно, з ранку до ночі. Ользі було суворо заборонено покидати будинок. Адама лихоманило, і він не приходив до тями. Ольга молилась за нього, пориваючись відбити у Ждана місце біля його ліжка, але камердинер був непідступний, виділяючи Ользі лише кілька годин на день,щоб дати Ользі побути з на самоті з нареченим.

Ольга розмовляла з ЛІпинським, вмовляла одужати, просила до сліз. Давала якісь дурні обіцянки – ніколи більше не залишати його, завжди слухатись, не підставлятись так по безглуздому. Але він ніяк не реагував, лише здавалось танув на очах – все темніші кола залягали під його очима, загострювався ніс, тоншали пальці рук. І від того Ольгу охоплював невимовний відчай. Адама лихоманило, він метався і стогнав, задихався, або заходився в наступах кашлю, іноді дійсно кволо кликав Ольгу, а іноді якусь Яніну.

Щодня приходив лікар, оглядав рану, і казав, що лихоманка це нормально. І Ольга дуже хотіла йому вірити.

Лише на третій день під вечір жар спав, і Ждан покликав Ольгу, щоб та переконалась, що Адаму стає краще – його дихання вирівнялось і стало глибшим. З полегшенням дівчина погладила холодний лоб, і присіла на край ліжка.

- Він одужує? – з надією запитала в камердинера.

- Я бачив багато поранених, - запевнив її Ждан. – І можу сказати, що якщо він пережив лихоманку, а рана чиста і не гниє, то таки так – одужує.

- Слава Богу! Але коли ж він прийде до тями?

- Хто зна. Зараз він спить. Веліть Катерині тримати теплим на плиті курячий суп, тому що якщо пан прийде до тями, то перш за все треба буде спробувати його погодувати.