Глава 31

- Пані Ольга не бажає з вами розмовляти, - без інтонаційно повідомляє високий слуга.

Адам незадоволено стис губи, переборюючи в собі бажання наорати на холопа і силоміць протиснутись в будинок. Роздратування кипіло в ньому, як лава в вулкані. Нащастя якась його частина, що відповідала за здоровий глузд, стримувала від невдалого емоційного пориву. Топтатись на місці, як худоба взагалі було некомфортно і не зручно. Але переконати слугу пропустити шляхтича до Борковської було не можливо. Вперта ж Ольга повідомила, що бажання розмовляти з Ліпинським немає.

- Що ж, - зрештою прийшов до висновку Адам. – В цьому будинку має бути хтось більш розважливий, ніж Ольга Семенівна. Чи можу я при таких обставинах переговорити з її тіткою?

- Нажаль, ясновельможний пане, Євлампії Миколаївни немає вдома, - відрапортував слуга, і його фігура ледь-ледь розслабилась, видаючи, що стриманий лакей таки побоювався панського гніву. – Вона має справи в місті, і повернеться не раніше ніж за пару годин.

- Ясно! – Адам різко крутнувся на каблуках, повертаючись спинною до негостинного порогу.

Його роздратування досягло крайнього ступеню, коли до всього цього паскудного дня нога потрапила в калюжу, і він ледь не втратив рівновагу, послизнувшись на бруківці. Проклинаючи і місто, і погоду, і Ольжину ослячу впертість Адам ЛІпинський, спадкоємець одного з найбагатших родів Речі Посполитої, розмашистим кроком поспішив до найближчого шинку, щоб там перечекати дві години до повернення Євлампії Борковської.

- Ну все, - роздратовано кинув Адам Ждану, який чекав його з кіньми через дорогу. – Я поговорю з тіткою цієї спесивці, і завтра з ранку ноги моєї в цьому місті не буде! Я зроблю все що можу, але ж я не святий терпіти весь цей театр абсурду.

- Так, пане, - погодився Ждан. – Повертаємось в «Золотий дуб»?

- Ні, я не маю жодного наміру відкладати цю розмову надовго. Зачекаємо в шинку, - Ліпинський махнув рукою в бік монастиря, навпроти якого бачив шинок. – Слуга запевнив що старша Борковська має скоро повернутись додому.

Крізь кругле віконечко Ольга спостерігала, як роздратовано і незадоволено говорить Адам щось різке своєму камердинеру. Дівчина закусила губу, щоб не заплакати знов. В глибіні душі вона вірила, що зробила все правильно – їй з колишнім нареченим не варто було б говорити чи зустрічатись. Вона ледь втамувала вчора свій біль, і сьогодні почувалась розбитою і слабкою. Але не спостерігати за ним Ольга не могла.

Адам був сьогодні чисто вибритий, від того було видно, що щоки у нього запали, він взагалом схуд і виглядав стомленим. Але спину тримав надзвичайно рівно, сповнений власної гідності. Червоне волосся куйовдив вітер, кидаючи неслухняний чубчик на високий лоб. Відтінок волосся підкреслював блідість шкіри. Сьогодні на ЛІпинському був синій кунтуш, що вдало підкреслював його сильний стан, широкі плечі і вузькі стегна.

Ольга роздивлялась його ніби бачить вперше, і водночас намагалась запам’ятати кожну його рисочку. Чи побачить вона його коли знову дівчина не знала. Тим часом Адам перекинувся словами із Жданом, і підхопивши свого коня за вуздечку рушив в гору по вулиці, в бік собору. Дівчина перевела подих, трішки розслабившись, відчувши, що весь цей час допоки Ліпинський товкся на порозі і стояв напроти будинку, вона перебувала в невимовній нервовій напрузі.

Залишились побоювання – а що як він повернеться. Крім того не давала спокою цікавість, про що і іще він хотів поговорити? І розчарування залишилось – невже ось так легко вдалось від його позбавитись? Ольга заметалась по вітальні, не знаючи чим себе зайняти і що собі й думати. Ще й як на зло тітка подалась десь у справах в місто.

Сьогодні була субота, і скоро люд мав почати йти на вечірню службу в Покровський собор. Ольга подумала, що їй би теж не завадило сходити помолитись. Дівчина не була аж надто набожною – нікому було прививати їй любов до відвідувань храмів. Але зараз, коли душа її була пошматована, а як жити далі не було зрозумілим взагалі, видалось за доцільне пошукати спокій в стінах дому Божого. Тітка Євлампія не дарма поселилась біля храму, і окрім іншого займалась благодійністю. Ольга, яка за все своє життя нарешті провела з Євлампією Миколаївною достатньо багато часу, зрозуміла, що це було одним із її якорів, які тримали жінку в рівновазі з власним серцем.

- Це не найгірший приклад для наслідування, - сама собі сказала Ольга.

Дівчина роздивилась свою домашню сукню, і вирішила, що допоки є час, то можна переодягтись в щось, що біль відповідає відвідування церкви.

Адам цідив гаряче вино з прянощами і медом, і рахував про себе хвилини. Його похмілля відступало, по нутрощах розливалось приємне тепло, але зла рішучість завершити справи як найскоріше нікуди не поділась.

Місцева дівка відчайдушно йому підморгувала, і намагалась всіляко привернути його увагу. Адам вже кинув на неї калька зневажливих поглядів, але дівчину з підведеним вугіллям бровами це не пройняло, ба її навіть близькість до Покровського собору не змушувала якось зтушуватись. Адам відчував до неї якусь специфічну гидливість, як до зараженою пліснявою їжі. Ждан прослідкувавши за панським поглядом, мовчки піднявся і щось прошепотів дівці на вухо. Та поспішно вискочила з приміщення шинку у внутрішні покої.

- Вона просто робить свою роботу, - зауважив Ліпинський, коли Ждан сів поруч на лавку.

- Я ж бачив, що ще трохи і Ви б її наказали відшмагати батогами, - потис плечима камердинер. – Хай забирається звідси, від гріха подалі.

- Не наказав би, - заперечив Адам. – Мені до неї байдуже. Просто настрій маю кепський.

- Це точно.

Нарешті час став спливати швидше. І Адам залишивши слугу в шинку, а коней під навісом, вирішив пройтись до дому Євлампії Борковської пішком. Справа не видавалась йому вже аж надто складною і довготривалою.

В око кинулось відразу те, що попри легкий дощик, на вулиці стало людніше. Всі люди поспішали до собору, і від того здавалось що шляхтич рухається проти течії стрімкого струмка, який ставав дедалі повноводнішим. Міщани, козаки, заїжджі селяни – всі вони поспішали на вечірню службу. Добре хоч ліктями працювати не довелось.