Глава 30

За кілька кроків щось сильне і велике розвернуло Ольгу навколо своєї осі, і притисло до мякого оксамиту. В ніс ударив терпкий Адамовий парфум, і дівчина відчула, що її ноги підкошуються від раптової слабкості, викликаної такою жаданою близькістю. Біль в грудях посилився, і мимоволі сльози потекли сильніше. Дівчина слабими пальцями вхопилась за обшлаги жупана, і не сміла відступити від Адама, який стискав її в обіймах.

Вона ловила стук його серця, гулкий, як бойові литаври. Всотувала в себе рідний запах, різко відчуваючи – що це в останнє в житті. І твердила собі, що не має права здаватись своїй жіночі слабкості. Нехай тіло не слухається. Нехай зраджує її. Але її розум і воля не дадуть їй упасти так низько, щоб знов повірити ЛІпинському. Якби він зараз сказав, що любить її, можливо все було б по іншому, та Адам мовчав, лише обіймаючи дівчину і погладжуючи її спину.

Він не знаходив слів. Йому було невимовно шкода Ольгу, і водночас він не розумів, що ж іще їй сказти, щоб вона йому повірила. Ще не було в його житті такої ситуації. І тому Адам мовчав, відчуваючи себе ніяково. Під його пальцями було таке знайоме і податливе тіло, він пам’ятав кожен вигин її стану, кожен її стон і подих, коли вони були в ліжку. Неймовірно, але ЛІпинський відчув, що крім збентеження відчуває сильне бажання. Його тіло напряглось струною, зворушене дівочою близькістю, і він ледь стримав себе, щоб не накинутись на Ольгу з поцілунками, бо був не впевнений, що вона цього хоче.

Ольга через якусь солодку муку розуміла, що вічно бути поруч з Адамом не може. Вона йому не потрібна. Не зважаючи на те, що її тіло відчайдушно хотіло бути поруч з цим чоловіком, ніжитись в його обіймах і ловити його увагу, відчуття власної непотрібності різало серце ножем. Ні, вона не буде випрошувати його любов. Не стане одним з його трофеїв. Нарешті Ольга спромоглась стримати сльози і випростатись в Адамових обіймах.

- Залиш мене, - слабким голосом проговорила дівчина. – Все скінчено, і ти не зобов’язаний зараз тут стояти і витрачати час на такі дрібниці, як дівочі сльози.

- Ти правда хочеш бачити в мені якогось бездушного монстра? – здивувався Адам переміні її настрою.

- Я просто не хочу тебе бачити! – зірвалась на крик Ольга, відчуваючи що ось-ось знов розплачеться. Вона ледь втрималась, щоб не подивитись йому в очі. Бо знала, що якщо зустрінеться з ним поглядом її воля розтане, а серце розлетиться на шматки.

Дівчина відкинула його руки, і вибігла з вітальні. Більше її ніхто не стримував. Адам залишився спантеличений, розгублений. Все що він розумів – це що все ж таки тепер він глибоко байдужий пані Борковській. А отже і справді затримуватись в цьому будику чи в цьому місті йому більше немає сенсу. Чомусь зараз, коли йому вже не має потреби на ній одружуватись, здавалось особливо важливим знайти в ній відгук. Тому що тепер це вже могло бути його власним вибором, а не нав’язаним ззовні. Та не судилось.

Адам покинув будинок Євлампії Борковської в препаскудному настрої. Хотілось крушити все навкруги, хотілось вбивати і кричати. Він не розумі, що ще такого можна було б зробити, щоб опанувати свої емоції, і не думати про Ольгу Борковську, яка по при всю свою податливість все ж відмовила йому. І тільки власна шляхетська гордість утримувала Адама від того, щоб впасти перед нею на коліна і молити вийти за нього заміж. Стати в її очах посміховиськом він наміру не мав.

Від грізного панського погляду шугались зустрічні волоцюги, яких не так то і просто нажахати було біля монастиря. Адам крокував до корчми, де зупинився на кілька днів разом зі своїми солдатами, і роздумував, коли вирушить назад в ЛІпинськ. Надто багато часу він згаяв. А погода псувалась, під стать шляхтичевому настрою – налетів холодний вітер, і почав моросити дрібний дощ. Значить доведеться ще посидіти в Харкові кілька днів – осінь не найкраща пора для подорожей.

Тим часом Ольга нарешті змогла взяти себе в руки, під суворим поглядом тітки Євлампіїї.

- Це ж треба так себе доводити, - незадоволено бурчала тітка. – Кохаєш цю паскуду, мабуть?

Ольга похитала головою. Бути такого не може, щоб вона кохала Адама Ліпинського. Кохання – це щось світле, ніжне, тепле. А вона ніби в холодне озеро занурювалась – світ був сірий і нецікавий без Адама Ліпинського, її тіло потребувало його присутності, її душа рвалась на шматки, і кровоточила. НІ, це не кохання, це якась неприродня залежність, яку необхідно пережити.

- Я йому байдужа, - роздумуючи в слух промовила Ольга. – І він мені теж.

- Ну-ну, - ховаючи посмішку проговорила тітка, і додала: - Ридаєш, як за покійником, це дійсно найголовніша ознака байдужості.

- Тітоньоко, я не знаю. Не знаю, що я відчуваю до нього, але мені боляче, - спробувала виправдатись Ольга. – І я безсила щось змінити. Залишається тільки забути, все що було.

Проте як зробити так, щоб слова не розійшлись з ділом, Ольга не знала. Натомість сумніви точили її, а що як ЛІпинський говорив правду про Гончарову? Що як дійсно не кохався з нею? Проте Ольга намагалась пересікти такі думки – яка з того різниця, якщо Адам повідомив їй що заручини розірвані. Він же не просив її вийти за нього заміж. Значить радіє там собі тихенько, що нарешті вільний. Що нарешті не є заручником ситуації. Хоча йому й гріх жалітись – в цій ситуації він все таки отримав більше, ніж очікував.

А як все змінити, як змусити його полюбити її, Ольга не знала. У тих французьських романах про любов, що вона читала, головні герої відразу знали, що їх кохання вічне. Вони сміливо долали тисячі перешкод на шляху один до одного, бо розуміли, що борються за власне майбутнє. А як вибороти щасливе майбутнє для себе, Ольга Семенівна Борковська не знала. Її думки метались весь день навколо Адама Ліпинського, і вона не могла нічого придумати. Тільки сильніше засмучувалась. Дівчина, яка звикла завше рішуче діяти, була вимушена зараз сидіти без діла, що тільки поглиблювало її страждання.