Глава 29

- Твій татусь прислав листа, що скоро буде в нас в гостях, - зневажливо протягнула Євлампія Миколаївна за обідом.

- Швидко він, - ретельно запиваючи комок каші в горлі відповіла Ольга. Побачення з батьком не викликало у дівчини ніякого ентузіазму.

- А як же, стервець! – коротко і зло посміхнулась тітка. – Від нього ж гроші упливають, от і заметушився.

Ольга кивнула тітці, і відставила келих з водою – на обід у тітки вино не подавалось. Та і взагалі близькість до монастиря накладала на тітчине життя свій відбиток, додаючи в розпорядок її дня легкий фльор набожності. Євлампія Миколаївна жила в достатку, але без надмірності. От і зараз на обід подавали пшеничну кашу з маслом та тушкованих карасів. Тітка не любила, коли добро пропадало за дарма. Тому готувала кухарка не багато, а хліб не зі їдений за день відразу роздавався жебракам біля монастиря.

- А чи не пожити тобі якийсь час в монастирі, любонько? – раптом вкрадливо протягла Євлампія, і змусила Ольгу здивовано відірватись від вибирання філе від хребта риби.

- Чого б це? Я не боюсь батькового гніву.

- Тут мені донесли, що від учора один рудий молодик активно випитує мою адресу, - відповіла тітка, спостерігаючи за Ольжиною реакцією. Та не змусила себе чекати – апетит у дівчини й так кволий зовсім пропав, до щік прилила кров, а руки похололи.

Не може цього бути, але Адам в місті. І він шукає її. В середині все перевернулось, чудом стримавши з’їдене на місці. Ольга не знала – тікати їй, чи чекати, допоки наречений з’явиться у тітчиній вітальні. Минуло два тижні, відколи Ольга прибула в Харков. Вона багато встигла передумати за цей час, і не зважаючи на те, що гнів її не вщухав, інше почуття роздирало дівочу душу навпіл.

Як Ольга не трималась, та була вимушена признати собі, що нудиться за ЛІпинським. Їй його не вистачало. Щось боліло в грудях, билось і гупало в такт серцю, змушуючи думати про Адама. Згадувати приємні миті, і ці згадки поступово витісняли неприємні почуття. І від того дівчина тихенько скиглила в подушку, коли залишалась сама в кімнаті. Бо здавалось у них з Адамом могло бути майбутнє, якби він його не перекреслив. Якби він все не зіпсував своїми походеньками до коханки. І від того було невимовно боляче.

Не раз за день дівчина уявляла як колись зустріне Ліпинського, і вискаже йому все що про нього думає. Всю свою зневагу, весь свій біль. В такі моменти вона навіть мріяла, що Адам кинувся на її пошуки і знайшов її. Але Адам не з’являвся на тітчиному порозі, і від того здавалось, що йому байдуже, де зараз Ольга. Дівчина в ці миті забувала, що сама зробила все, щоб заплутати сліди, і щоб наречений її не міг знайти як найдовше. Вона думала про його холодність і байдужість. Або про те, що шляхтич радіє раптовому зникненню нареченої, що допоки вона страждає, Адам тішиться в обіймах цицькатої Гончарової, посміюючись з неї, Борковської.

І ось він в Харкові. Десь зовсім поруч, ходить по вулицях, і розпитує шлях до неї. Ольга рішуче стисла кулаки, відповідаючи тітці:

- Я не збираюсь нікуди більше тікати чи ховатись. Якщо він прийде, я йому повідомлю що шлюбу не буде, і нехай котиться до своєї утриманки!

- Як скажеш, - з незрозумілою посмішкою погодилась Євлампія Миколаївна, і повернулась як ні в чому не бувало до своєї тарілки. Ольга ж відчула, що апетит остаточно покинув її, витіснений хвилюванням. Дівчина ледь висиділа до кінця трапези, стрімко покинувши невеличку світлу їдальню, навіть не помітивши, що в дверях добряче луснула ліктем не очікувавшого такої приті Василя.

Дівчина зробила тільки кілька кроків, коли дзвоник над парадними дверми тривожно задзеленчав, сповіщаючи про гостей. Ольга нервово пригладила волосся, усвідомивши, що ось Адам і дістався до неї. І всі заготовлені слова вилетіли з її голови, а горло стисли лещата паніки. Вона так і стояла, в коридорі, пропускаючи сповненого власної гідності Василя, що йшов зустрічати нежданих гостей.

Потім в коридор з їдальні вийшла тітка, окинула незадоволеним поглядом Ольжину фігуру і саркастично запитала:

- Так і стоятимеш тут статуєю самій собі? Хочеш я скажу, що тебе тут не було?

- Не треба, - слабким голосом відповіла Ольга і рішуче покрокувала до вітальні.

- Я поруч, якщо потрібна буде підмога, - в спину прговорила тітка, але не зрушила з місця.

Вітальня утітки була справді невеликою. Вміщувала диванчик, оббитий світлосиньою парчою, і зручне крісло біля пічки, обкладеної чудними кахлями такого ж синього кольру, що і оббивка меблі. Малось тут і кілька круглих віконечок, що виходили на вулицю, і від того, можна було спостерігати як люд перетікає з ранку в монастир, а пообіді з нього.

Ольга підійшла до крісла, знесилено ухопишись за його синку, ніби ховаючись таким чинов від усього світу, і заклялка дивлячись на двері. Вона не знала як охарактеризувати власні емоції – чи то просто хвилювання, чи страх? Чи…

- Оля! – Адам ввійшов стрімко, як завжди, вогняним вихрем вриваючись в невелику кімнату, яка від його пристуності взагалі стала тісною. Чолвік теж зупинився, пожираючи Ольгу своїм зеленим поглядом, ніби інвентаризуючи кожен шматочок її тіла – чи все на місці. І тільки потім його фігура ледь розслабилась, і він зробив пару кроків до Ольги на зустріч.

Ольга міцніше стила спинку крісла, порадівши що вибрала собі таку позицію, де рукам не треба шукати зайняття. І подавила всобі бажаня кинутись ЛІпинському на зустріч. В очі кинулась його руда щетина, і осунуте обличчя, ніби він був сильно втомлений. В душі ворухнулось почуття провини і жалю – це ж вона довела його до такого стану.

- Чудово виглядаєш, - бовкнув Адам, зрозумівши, що власне не знає з чого починати розмову і що казати. А як вчила його мати – не знаєш що казати жінці, почни з ввічливого комплімента.

Ольга нервово осмикнула сукню – ті сукні що видала їй тітка не могли б зрівнятись в розкоші з пошитими для розваг в Москві. Вона не могла відповісти, зачарована поглядом палаючих зелених очей. І з великим зусиллям нарешті видавила сипле «Дякую».