Глава 27

На другій пляшці яблучного кальвадосу Адам ЛІпинський вирішив, що найкраще буде наздогнати наречену, і з’ясувати що сталось. Тому що чим більше напою він в себе заливав, тим менше розумів її мотиви. Він розривався навпіл, одна частина його розуму казала, що ніякого коханця у дівчини не може бути, інша ж стверджувала, що жінки підступні, і від них можна чекати чого завгодно. А противний голосок періодично шепотів, що насправді Ольга втекла, бо він, Адам, був їй огидним.

І саме ця третя думка насправді і заважала Адаму осідлати коня і чкурнути в напрямку Кобиляк. Тому, що якби там був якийсь коханець – Ліпинський просто вбив би його. І Ольгу заодно. Або не вбив би, а привіз би в її ЛІпинськ, і змусив би сильно пошкодувати через свій вчинок… Адам аж здригнувся, від власних кровожерливих думок, дивуючись звідки в ньому стільки несамовитої люті.

Але що робити, якщо Борковська його просто не хоче, гордий шляхтич просто не знав. Жінки йому не відмовляли, але в основному причина такої їх зговірливості була в його багатстві. До того Адам звик. Як і до того, що половина з падких на гроші дам не могла приховати відразу до його тіла, і дискредитувала себе в перше ж побачення. Були звісно і такі, що мали свої статки, і намагались звабити Адама, саме через те, що він їм подобався. В одязі звичайно. Та жодна з цих жінок не викликала в Ліпинського таких протилежних почуттів, як Ольга. І тому, він просто не знав як себе висти з Борковською далі.

І саме через те, що опинився на роздоріжжі, Адам Ліпинський допивав другу пляшку відмінного нормандського кальвадосу, і ніяк не міг вирішити як бути далі. За мить його впевненість і рішучість їхати в Кобиляки розтанула, разом з яблучним присмаком алкоголю, і він знову обм’як в кріслі, вхопившись за голову.

Два дні. Виявляється якщо поспішати, то саме за стільки можна добратись до Харкова. Коней Ольга і козаки змінювали тричі, раз в Каневі, потім в Лубнах і в Полтаві. Тварин дівчині було шкода, і заганяти вона їх наміру не мала, особисто до неї самої це побажання не відносилось, тому Ольга затято ігнорувала прохання козаків зупинитись, заночувати по-людські, чи хоча б пообідати нормально. Сама дівчина відчувала, що вона задерев’яніла, але від того, була тільки втішена. Тіло без емоцій – ось що зараз мало значення.

Смаку їжі вона не відчувала. Тому машинально жувала хліб, запиваючи його водою і продовжувала їхати. Для того, щоб на третю ніч, далеко за північ, зупинитись біля будинку за Покровським монастирським собором. Темінь на вулиці стояла, хоч в око стрель. Здивовані козаки на заставі сонно передивились речі подорожуючих, і здається не звернули ніякої уваги, на Ольжину стать. Все-таки Харків був в далині від звиклих до нападів прикордонних місць, і полк тут був значно безпечнішим.

Без перешкод проїхавши в укріплення, Ольга тримала за орієнтир хрести Покровського собору, за яким і жила тітка Євлампія. Якби не собор, то дівчині прийшлось би не просто – місто було чималеньке, і відшукати в темряві потрібний будинок було не легко.

Спішившись дівчина забарабанила об дошку дубових дверей, сподіваючись, що тітка вдома. Та і де б їй бути? Євлампія Борковська була з тих жінок, що між заміжжям і монастирем обрали третє – жити самій по собі. Таке рішення потребувало значних душевних зусиль, але жодного разу Ольга нечула, щоб її тітка поскаржилась на життя. Звісно до такого вибору Євлампія Миколаївна прийшла не одночасно. По молодості вона, як і інші дівчата була заручена і мала намір вийти заміж. Та доля розпорядилась інакше – її наречений, загинув в одному з Кримських походів.

Саме після того, Євлампія переїхала із слободи в укріплення, купивши собі кам’яний будинок за монастирем, і на всі спроби брата влаштувати її весілля з кимось іншим відповідала категоричними відмовами. З часом Семену Миколайовичу ідея влаштувати сестрине подружнє життя набридла, і Євлампію залишили в спокої.

Ольга невпевнено переминалась з ноги на ногу, чекаючи щоб за важкими дверима нарешті хоч хтось подав ознаки життя. Та у відповідь на її стук панувала тиша. Невже вона помилилась будинком, в сумятиці подумала Ольга. Раптом напроти її обличчя відчинилось маленьке віконечко, і в очі вдарило жовте світло ліхтаря. Ольга примружилась, від несподіванки осліпнувши.

- Хто такі? – сонно запитав чоловічий голос, явно невдоволений пізньою побудкою.

- Я Ольга Боковська, племінниця Євлампії Миколаївни, - впевнено відповіла Ольга, стягуючи шапку, і випускаючи на волю важку світлу косу, щоб чоловік побачив, що перед ним дійсно дівчина.

- Чекайте, - коротко відповів той самий голос, власника якого нажаль Ольга не роздивилась. Вікно клацнуло і зачинилось. Потягнулись хвилини очікування, які здались Ользі вічністю, хоча насправді за час очікування десь на кутку лише раз загавкав якийсь потривожений пес.

А потім двері відчинились навстіж, і Ольга опинилась в міцних обіймах, що вкутали її запахом лаванди.

- Оленька, донечка, це й справді ти! – стривожено прошепотів їй в вухо тітчин голос. І сильні руки потягнули дівчину в темне нутро будинку. Над головою в той же час пролунав впевнений наказ: - Василь, супровід барині розмісти як слід. І нам у вітальню подай кагор. Олю, ти зголодніла? Що я питаю! Звісно зголодніла. Василь, до кагору чогось їстівного давай!

Потроху Ольга звикла до напівтемряви будинку, і роздивилась, що тітка провели її до невеликої вітальні, освітленої свічками.

- Боже, Оля, ти сама на себе не схожа! – роздивившись Ольгу, винесла свій вердикт Євлампія Миколаївна. – І несе від тебе м’яко кажучи як від конюшні… Що сталось, дівчинко?

Ольга зніяковіло знизала плечима, відчуваючи, як навалюється на неї страшна втома, і мовчки опустилась на диван, ніскільки не переймаючись перспективою забруднити дорогу оббивку. Тітка навпроти неї була схожа на великого привида – в білій нічній сорочці і з розпущеним світлим волоссям. Роздивитись її обличчя в напівтемряві було складно.