Глава 26

Як їхати? Це питання було першою раціональною думкою, що прийшла в панікуючи Ольжину голову. Якщо їхати через Черкаси, то є величезний ризик зіткнутись з Адамом. Але водночас шлях назад, через Крилов і Кременчук надто передбачуваний, і існує великий ризик що вислана шляхтичем погоня наздожене втікачку і поверне назад. А в тому, що Адам ЛІпинський вишле за Ольгою своїх людей дівчина чомусь не сумнівалась.

Проте Ольга б воліла ніколи більше не зустрічатись з цим рудим зрадником. На якусь мить її думки знову повернулись на звичні круги – палке бажання, щоб шляхетне брехло повернулось додому, і хоча б на мить відчуло весь той біль, що відчувала зараз зраджена Ольга. Її груди наповнювались і розривались з кожним новим вдихом щемлячою важкістю. Та Ольга стримала себе, повернувшись до обдумування плану свого від’їзду. Було вирішено, що тікати вона буде по Правому берегу. Але, щоб не зіткнутись з ЛІпинським, необхідно буде з’їхати з основного шляху, і об’їхати Черкаси лісом.

Ольга зупинилась, посеред кімнати так і сяк обдумуючи цю думку, і рішуче кивнула своїм думкам.

- Нелю! – кликнула дівчина, знаючи, що покоївка чатує під дверима.

І дійсно, не служниця забарилась.

- З Вами все добре? – роздивляючись бліду Ольгу перепитала Неля.

- Ні, - зізналась Ольга. Хоч комусь в цьому будинку можна ж було б зізнатись? – Мені огидно тут перебувати! Передай конюшим нехай осідлають мені мою кобилу, і, брати Малюти, хай збираються, я їду до тітки!

- А як же я? – округлила очі Неля, шокована несподіваною новиною.

- Ти залишаєшся пакувати мої речі, а куди тобі і решті слуг приїхати я напишу вказівки, вже як опинюсь на місці, - відповіла Ольга. – Нажаль, твоя присутність мене затримає. А я хочу покинути це місце як найскоріше.

Неля схилила голову на знак покірності волі хазяйки.

- І знайди мені чоловічий одяг, - додала Ольга, окидаючи поглядом свою вишукану сукню.

Через годину Ольга була переодягнена. Прості полотняні штани були великуваті, і дівчина кілька раз оперезалась широким поясом, на щастя чоботи знайшлись теж тільки ледь-великуваті, і великого дискомфорту Ольга не відчувала. За вікном стемніло, і Ольга з певною тривогою подивлялась в бік двору. Але рішучість її не вбавилась – ні дня більше в домі Ліпинського, ось був її девіз.

Ольга запахнула опанчу, натягла по нижче важку шапку, під яку сховала свою золотаву косу. В останнє окинула поглядом кімнату, і не відчуваючи ні краплі жалю, попрямувала на сходи для слуг. Коні були осідлані, брати Малюти вже чекали бариню, при зброї і з сумами біля сідла. Ольга обняла Нелю, прошепотівши:

- За кілька тижнів побачимось. Адаму казати не смій, куди я їду, якщо допитуватиметься, скажи що повертаюсь додому, бачити і чути його не хочу!

Тіні в місячному світлі були особливо чорними, коні їхали поволі, обережно ступаючи в пітьмах. Ольга їх не підганяла, попереду була ціла ніч – план був простий їхати якомога далі від маєтку, а вдень відпочити в лісі. Козаки їхали обабіч від Ольги, Максим на пів корпусу коня попереду, ніби розвідуючи дорогу і прикриваючи хазяйку.

Під ранок Ольга відчула, що її ноги налились як колодки, і халяви чобіт тиснуть в гомілки. Зад почав нити, і дівчина зрозуміла, що якщо не зробить привал, то просто вивалиться із сідла. Вона сама собі дивувалась, як можна було стільки триматись в сідлі і не пискнути, не зважаючи на темряву, сирість і нічний холод, від якого вона перестала відчувати власний ніс. Тільки шалена рішучість, і палаючий внутрішній біль давали їй силу їхати і їхати, подалі від Чигирина. Але всьому є своя межа.

- Гей, хлопці, - охрипшим голосом не проговорила, прокаркала Борковська. – Звертаємо з тракту. Скоро світає, почнуть люди їздити. А нам зустрічі ні до чого.

Козаки мовчки звернули в придорожні кущі, так ніби тільки й чекали цієї вказівки. Старший Малюта підхопив Берізку під вуздечку, притримуючи кобилку, щоб бува який звір не сполохав. Їхати стало важче, під копитами з’являлись коріння дерев, а густі кущі вимагали шукати об’їзд. Ольга подумала, що якби була сама, то вже за кілька хвилин би заблукала в темряві і деревах. Але козаки їхали впевнено, ніби знаючи куди, і дівчина їм довіряла. Нарешті, Максим підняв руку, командуючи зупинку. Ольга зі стогоном скотилась з кобили, і просто сіла під найближчим деревом, відчуваючи як слідком за тілом німіє душа. Приємне відчуття байдужості охопило її, хотілось тільки спати і щоб ніхто її не чіпав.

- Ось, бачиш, Петр, я не помиляюсь! – самовдоволено промовила жінка з товстою темно-русою косою, вислухавши баронову доповідь.

- Тобі просто пощастило, - пробасив Петр.

- Ха! – фиркнула Ірина, її настрій вже було нічим не зіпсувати. – Щастя, брате, то результат важкої і наполегливо праці.

Жінка покрутила на зап’ястку золотий браслет, встала з диванчика, пройшлась до вікна, подивилась на містечко за вікном. І знову повернулась до свого далекого родича, якого кликала братом.

- Петре, тепер тобі треба зникнути, - звернулась вона до Могили. – Вже обід. Зараз я подбаю щоб в недалекій голові старостиної дружини поселилась думка, що наречена Адама ЛІпинського втекла від нього з коханцем. А ця пліткарка швидко подбає, щоб про цей невеличкий секрет шляхтича дізналась вся округа.

- Жорстоко ти з ним, - похитав головою Петр. – А в ролі коханця буду я?

- У нього не повинно виникнути ані найменшого бажання ще колись побачити підступну малоросійку з ангельськими очима, - знизала плечима Гончарова. – Я його спасіння і кохання! І тільки я. НУ а ти, ти, побудеш з тиждень героєм-коханцем, з тебе не убуде.

- Він мене вб’є! – впевнено заявив Петр.

- Не вб’є. Ти ж насправді не винен. А наш шляхтич ще той прихильник справедливості, - засміялась Ірина. – Все, йди уже!

Перт схилив голову, покидаючи вітальню. Гончарова була самовпевненою, але до сьогодні удача була на її боці. То ж чим чорт не жартує, може й далі все піде так, як вона задумала? Така думка Петру Могилі прийшла в голову вперше, як йому донесли, що Ольга Борковська поспішно покинула помістя Ліпинського. До того в такий результат справи він вірити взагалі відмовлявся. Ну хто б в здоровому глузді повірив би словам утриманки нареченого? Тільки засліплена ревнощами і гординею Ольга Борковська.