Глава 25

- Прослідкуй за нею, - самовдоволеним голосом розпорядилась Гончарова. Вона з задоволенням втягнула носом аромат квітів, що йшов від її кружки, і зробила недбалили змах голови в бік дверей, за якими зникла Ольга. – Якщо я вірно все прорахувала, то ця горда пані не пробуде в маєтку Ліпинського й до ранку.

- А якщо ти помилилась? – здувши піну з пива, прямо подивився на жінку Петр. У відповідь Ірина засміялась грудним сміхом, мимоволі привертаючи увагу близько сидячих чоловіків:

- Я рідко помиляюсь. Але якщо і так, то у мене ще є ходи у цій грі.

Жінка обвела поглядом давно не білені стіни, і утнулась знов у свій кухоль, віддаючи належне збитню.

- Ох, Петре, це у тебе ще купа справ, а я можу собі дозволити сьогодні відпочивати, то ж принеси мені варенухи, - протягнула жінка, відставляючи опустілий глиняний кухоль. – Я сьогодні молодець.

Вона сяяла, ловлячи зацікавлені погляди селян, і відчувала, що життя нарешті покращується. Не пройде і місяця, як Адам приповзе до неї благати про одруження. Вона стане пані ЛІпинською, і нарешті покине цю периферію королівства, заживши в розкоші і пошані.

Ольга вийшла з корчми, опановуючи власне тіло, і їй вдалось зусиллям волі приборкати нудоту. Кілька глибоких вдихів приборкали бунтуючий шлунок, і вона зітхнула з полегшенням. Вітерець холодив лоб і скроні, приносячи додаткове полегшення. Настрою вже не було ніякого, люди що косились на зблідлу панянку почали неймовірно дратувати.

В голові все дзвенів нахабний голос Адамової коханки. І не було сили зрозуміти бреше ця лисиця, чи каже чисту правду. Ольга не хотіла їй вірити. Дівчина хотіла довіряти нареченому, хотіла б щоб він виявився людиною честі. Але знову і знову поверталась до думки, що про Адама вона знає занадто мало, тільки те, що побачила на власні очі в дорозі. Та чи був тоді перед нею ЛІпинський щирим? Чи тільки вдавав з себе пристойну людину, щоб окрутити її навкруг пальця, заволодіти тілом і.. і що? А те, що як не крути, а шляхтичу було вигідно мати поруч покірну дружину, дружину, що не буде доставляти неприємностей. Він же сам говорив, що знає різні способи виховувати жінку.

Борковська пошукала поглядом свою карету, і помітивши її на узбіччі попрямувала туди. Неля стояла до Ольги обличчям, вона жувала пиріжок, умудряючись при цьому ще й розмовляти з козаком Малютою. Мабуть, що Максим як раз і забезпечив дівку їжею, поки шляхетна пані прохолоджувалась в корчмі. Служниця перестала посміхатись, тільки коли Ольга підійшла ближче. Ймовірно щось у зовнішньому вигляді барині таки сполохало покоївку, бо вона сунула надкушений пиріжок кавалеру, і занепокоєно запитала:

- Ольга Семенівна, щось сталось?

Максим Малюта теж різко повернувся до хазяйки, і Ольга помітила уже встигнувший позеленіти синець на пів обличчя козака. Ну точно, цей синець йому поставив якийсь задиракуватий польський солдат, який виграв парі. Ольга відчула як холодна голка кольнула їй прямісінько в серце.

- Додому хочу, - твердо відповіла дівчина покоївці. – Де кучер? Їдьмо як найшвидше.

Всю дорогу Ольга нетерпляче смикала оборки на своїй сукні. В плащі їй стало невимовно спекотно, вона кинула його на сидіння, відчуваючи неймовірне напруження, і хоч нудота й відпустила, та все одно тривога не давала розслабитись. В голові билась одна й та сама думка – нехай виявиться, що Ірина Гончарова збрехала.

З карети Ольга вискочила, не чекаючи допоки слуги відкриють дверцята. Її нетерпіння досягло свого піку, і вона на ходу крикнула Максиму:

- Цей чоловік, що тебе вдарив, ти знаєш де він? – не чекаючи відповіді тут же розпорядилась. – Негайно знайди його і приведи до мене у вітальню!

Борковська злетіла по закруглених сходах на терасу, і зупинилась знову в котре за день опановуючи себе. Треба зібратись з думками, твердила вона собі. Та виходило погано. Проте вона вже більш-менш спокійним кроком увійшла в будинок, передала Леонарду плащ, і пройшла до вітальні. Але ні сісти на оббитий бірюзовим оксамитом диванчик, ні зупинитись в якійсь точці кімнати вона не могла. Нервово ходила туди сюди, бездумно топчучи дорогий турецький килим. Все в будинку Ліпинського було новим і дорогим. Він не скупився ні на меблі, ні на оздобу, будуючи свій будинок так, щоб відразу показати, що здатен оплатити і свою розкіш і свій комфорт.

- Викликали, пані? – на двадцятому колі по вітальні, голос поляка з акцентом ножем різонув по напружених нервах. Вона його здається впізнавала. Звісно, що саме цей голос оспівував принади Гончарової! Але Ольга не піддалась емоціям, а вирішила допитатись до правди до кінця.

Дівчина повернулась до солдата. Перед нею стояв високий, добре збитий вояка в синьому суконному жупані, в таких ходили всі Адамові охоронці. Чоловік був світловолосий, коротко стрижений, з рудуватими короткими вусами. Ліве око його прикрашав синець, такий же жовтувато-зелений як і у супроводжувавшого його Максима Малюти.

- Як тебе звати? – запитала дівчина в слуги.

- Владек, пані, - збентеженим голосом відповів чоловік, косячись на заклякшого біля дверей козака. Мабуть, вирішив, що Максим нажалівся хазяйці, і зараз вона буде влаштовувати йому рознос за побиття свого козака, поки пана Адама немає вдома.

- Владек, ти побився з моїм охоронцем, - ніби підтверджуючи полякову здогадку продовжила Ольга.

- Перебрав трохи в місті, пані. Винний, - покаянно опустивши голову з готовністю відповів Владек, даючи собі обіцянку ще раз по-справжньому нам’яти боки балакучому козакові.

- Так-так. Заклад виграв, - підтвердила Ольга. – І про що був той заклад?

Поляк скинув голову дивлячись на тендітну господиню, наречену свого хазяїна і роботодавця, і відчув, що червоніє від шиї до коренів волосся. Ясного погляду сірих Ольжиних очей він не витримав, знову опускаючи очі долу, та від Борковської не сховалось його збентеження і палаюча шия. Владек відтягнув пальцем ставший тісним комірець жупана.

- Пусте, ясновельможна пані, - видавив він з себе. – Звичний спір між двома чоловіками, недостойний вашої уваги.