Глава 22

Вона була середнього зросту, темно-русява, хоча і здавалось так ніби подекуди в її волоссі заплутались сонячні промінчики. Невелика королівської посадки голова велично трималась на тонкій шиї, прикрашеній кількома низками коштовного намиста. Так вже повелось, що жінка вважала, що достаток треба показувати відразу, а як це показати, як не багатством вбрання і прикрас? Тим більше що кляті поляки ввели заборону на хутро і дорогі тканини всім, окрім шляхти. А гроші тягнуться до грошей, тому бути сірою мишкою було аж ніяк не в її правилах.

Розкішні груди, схожі на великі дині теж були її окрасою. Їх вона любила виставити, підперши корсажем, а зверху лиш оманливо скромно прикрити декольте мереживом. Не зважаючи на народження дитини, талія в жінки була стрункою, і тому вона здавалась молодшою своїх літ. Ніхто б не назвав її вульгарною, чи вдягненою без смаку, тому що стримана темно зелена буденна сукня з кремовим мереживом навпаки підкреслювала її вміння подати себе.

І тільки обличчя її було не красивим. Не взагалі, а саме в цю, конкретну мить, тому що її рот негарно скривився, а очі дивились холодно, як кинджали. Пані Ірина важко зробила кілька подихів, і повернулась до співрозмовника, змусивши на своєму обличчі відобразитись розчаруванню і болю.

- Не поспішай з словами, милий, - максимально м’яким голосом проговорила вона, відставляючи невеличку коробочку на комод. – Я вірю ти засліплений коханням, та чи можна ось так перекреслити все що між нами було?

- Я прийняв рішення, Іро, - відповів Адам, твердо дивлячись жінці в її сірі очі.

- А я? Я ж люблю тебе, - Ірина відчула як на очі набігають сльози, і їй навіть не прийшлось вдавати розпач. – Я так хочу щоб ти був щасливий! Навіть такою ціною, все одно хочу, Адам! Та чи прийме вона тебе таким як ти є?

Жінка стрімко кинулась вперед, іі поклала долоню Адаму на серце, заглядаючи знизу в гору йому в очі.

- Я чую як б’ється твоє серце, милий, - з надривом прошепотіла вона. – І так не хочу щоб якесь балуване дівчисько його розбило.

- Ти кажеш нісенітниці, Ірино, - перехоплюючи жіночу руку з короткуватими пальцями, відповів Адам. Хоча в душі він як раз таким впевненим не був. Його і самого бентежили думки, чи зможе прийняти наречена його понівечене тіло.

- Милий, я лише не хочу, щоб ти страждав, - Ірина не забирала своєї долоні з його пальців, продовжуючи дивитись чоловікові в обличчя.

Адам прийшов сьогодні до неї. Як вона зраділа, кидаючись коханцеві в обійми, і наткнулась на холодну скелю, а не на пристрасного чоловіка, з яким майже рік віддавалась плотським утіхам. Чого їй вартувало затягнути його в ліжко, опутати своїми чарами, і стримувати кожночасну відразу, бачачи його оголений торс. Але вона терпіла, вірячи що рано чи пізно змусить шляхтича одружитись. У неї було кілька варіантів як це зробити, обережно, щоб не злякати здобич. І все йшло саме так, як і планувала Гончарова.

Звістка про заручини Адама зламала всі її плани, але не змусила зупинитись. О, ні. Ірина не розраховувала лише на те, що молодша суперниця так закрутить Ліпинському голову, що він просто відмовиться від коханки. Зараз вона імпровізувала, намагаючись придумати як викрутитись із неприємної ситуації.

А все тому, що Ліпинський відхиливши її обійми протягнув жінці дерев’яну шкатулку, прикрашену емаллю. В середині на оксамитовій подушечці лежав прекрасний золотий браслет з смарагдами. Ірина було вирішила, що коханець таким чином хоче виразити свої почуття, обумовлені довготривалою розлукою. А натомість поляк повідомив, що це прощальний подарунок, і більше він до Гончарової не прийде.

Адам випустив її руку, і відступив на крок назад.

- Ти прекрасна жінка, - спробував він пом’якшити свої слова, хоча і не відчував себе надто вже винуватим. Принаймні ані в коханні Гончаровій він не зізнавався, ані заміж її взяти ніколи не обіцяв, і навіть не натякав на таку можливість. – І сподіваюсь розсудлива. На було дуже добре вдвох, але рано чи пізно це мало скінчитись. Не перетворюй цю мить на фарс.

- Так-так, - закивала головою Ірина. - Як скажеш милий. Але коли вона вирве і розтопче твоє серце, пам’ятай, що в цьому світі є жінка, як кохає тебе просто так, без всякої вигоди і надії.

Ірина кинулась Адаму на шию, впилась в губи коротким поцілунком, і так само швидко відступила.

- Іди. Я їй не суперниця, вона молодша, багатша і впливовіша, - жінка змахнула ніби ненароком виступивші сльози. – Але у неї ніколи не буде того, що є у мене. Моєї любові.

І Ірина ефектно покинула крихітну вітальну свого будинку, ніби не стримавши емоції, навмисно залишивши Адама Ліпинського на самоті. Чоловік важко зітхнув, бо вся ця ситуація біла для нього дуже неприємною. Він очікував якихось сліз чи скандалу, але аж ніяк не тихої жертовності колишньої коханки, і від того відчував себе винуватим перед жінкою ще більше. Але і залишитись уже не міг.

Ірина Гончарова більше не тривожила його тіло. Він споглядав її пишні форми, як ситий кіт дивиться на сметану – без інтересу. Так, жінка була привабливою, і зрештою з її талантами нічого не вартуватиме знайти собі нового покровителя. Йому ж, Адаму ЛІпинському, зараз окрім власної нареченої ніхто потрібним не був.

Тільки після того, як Гончарова озвучила свої здогадки, Адам усвідомив, що вона не так вже й далеко відійшла від істини. Він дійсно був засліплений Ольгою Борковською. Її хотілось захищати, обороняти, на неї хотілось дивитись і тримати в обіймах. Хотілось цілувати її губи, і займатись з нею коханням. Хотілось, щоб вона поділяла його почуття і бажання.

Адам крутнувся на каблуках, покидаючи будинок Ірини Гончарової на завжди. Він їй все сказав.

Лише після того, як ЛІпинський вийшов на двір, Гончарова повернулась до вітальні, забрала коробочку з прикрасою, і зло усміхнулась. Від удаваних сліз на її обличчі не залишилось і сліду. Вона дістала з ящика комоду прямокутник вибіленого пергаменту, і задумливо покрутила його в руках.