Глава 18

Важкі краплі безперервно бухкотіли об стелю карети, заливали струмочками води маленькі віконечка, тому розгледіти що там відбувається Ольга не могла. Та й скло запотіло, бо Неля запалила невеличку переносну жаровню, щоб Ольга не простудилась. Дощ, що в ранку розпочався як легка мряка пополудні нагадав, що на дворі справжня осінь, розляпавшись у сильну зливу.
Але ЛІпинський поспішав, тому перечікувати непогоду не стали, продовживши рух. В діях шляхтича був свій резон – осінні дощі затяжні, всіх не перечекаєш, а дороги розкисають швидко. Тому треба було встигнути приїхати в Ліпинськ, щоб не застрягнути десь в дорозі надовго. Ольга і Неля їхали в кареті, слуги натягли над возами попони, а от тим, хто забезпечував охорону поталанило найменше – вони мусили їхати верхи, прикрившись тяжкими плащами. Адам теж не поспішав приєднатись до Ольги в кареті, розділяючи долю своїх людей.
Поспішаючи поїзд не став заїжджати в Крилов, просто проїхавши містечко наскрізь. І от тут Ольга зрозуміла, що таке справжня безпека в розумінні Адама Ліпинського. Бо до їх супроводу приєдналось два десятки поляків, озброєних і на конях. Як для дівчини, то мати в супроводі ціле маленьке військо було занадто. Проте на її здивоване питання, Ліпинський пояснив, що Дике Поле, нічийні необжиті території, геть недалеко від Крилова, та й місцевість по якій вони їхали після війни і Великого Згону не вирізнялась безпекою для подорожуючих. Сперечатись було однаково марно, тому Ольга більше не витикала носа з карети, дозволивши жениху самому керувати поїздкою. Що, по правді кажучи, він і так робив усю дорогу.
На обід зупинятись теж не стали, обмежившись сухом’яткою на ходу. Борковська оцінила повною мірою гостинність і завбачливість Усті Остапович, яка зібрала для Ольги окремий кошичок з гостинцями. Решта супроводу перебивалась хлібом і козячим сиром, в той час, як Ольга пообідала смаженою гускою і яблучним пирогом. Але на тому денні приємності і скінчились, бо в напівтемряві карети було невимовно нудно, чого дієва Ольжина натура не виносила, та потім монотонність дороги розморила і Ольга сама не зчулась як задрімала, відкинувшись на м’які подушки.
Покинулась вона ривком, відчуваючи як задерев’яніло все тіло, і тепер ниє від цілоденної тряски і незручної пози. Було темно, і більше не трясло. Отже, слідувало, що нарешті Ліпинський дав вказівку зупинитись на нічліг. Адам за весь день так і приєднався до Ольги в кареті, показавши свою витривалість, і здатність на рівні зі своїми вояками цілий день їхати в сідлі.
Навпроти Ольги сонно озвалась Неля:
- Ви посидьте, Ольго Семенівно, я зараз миттю дізнаюсь де ми будемо ночувати, - і покоївка вислизнула з карети, впустивши в теплі нутрощі транспорту холодне вечірнє повітря. Ольга поїжилась, поміцніше закутуючись в теплий плащ, і знов відкинулась на спинку сидіння.
За тонкою стінкою було чутно людські голоси, лязкіт збруї, але дощ вже не стукав. Покоївка дійсно повернулась дуже швидку, в супроводі Максима Малюти, озброєного масляним ліхтарем.
- Тут корчма, - повідомила Неля. – Обережно, пані, бо слизько. Не дорога, а глина кругом!
Ольга вибралась з карети, ретельно вибираючи куди ступити. Дощу дійсно не було, але під ногами хлюпала грязюка, і можна було запросто забруднити сукню, чи вимочити в холодній воді ноги, набравши води в холоші невисоких чобітків. Карету зупинили майже біля входу в корчму, над дверима якої колихався на вітрі ліхтар. Кучер чекав допоки бариня покине карету, щоб відігнати ту на задній двір, тому варто було Ользі відійти від дверцят, як слуга тронув вожжі, було очевидно, що чоловік поспішає сховатись в тепло.
В напівтемній корчмі було душно, і людно. Гусари Ліпинського на рівні з козаками Борковських поспішали зігрітись. Поляки, які до того Ольги не бачили, зацікавлено роздивлялись дівчину, і від тих поглядів вона відчула себе не дуже зручно. Тому поспішила пройти до дверей, що відділяли велику обідню кімнату від жилих кімнат. Господар корчми мав лише три невеличкі кімнати для гостей, одна з яких відійшла Ользі.
Дівчина в світлі свічок роздивилась білі стіни, вузьке ліжко і скриню в ногах, та забране брудною фіранкою віконечко під самою стелею. Кімната була сирою і не протопленою, на дрова, не зважаючи на близькість Чорного лісу, корчмар явно скупився. Подивившись кімнату, Ольга все ж вирішила повернутись і повечеряти, адже не пристало їй, Борковській пасувати перед якимись поляками, які до тож скоро стануть її підданими.
Ольга вмилась, наспіх розправила спідницю дорожньої сукні, обчистила бруд, і гордо випрямивши спину попрямувала до залу. Дівчина вже взялась за ручку дверей, коли почула прямо за тонким деревом розмову, яка точно мала до неї відношення. Говорили голосно і по польські, ніскільки не переймаючись що хтось почує:
- У пані прямо ангельські очі! Москалиха Гончарова в прольоті, - сказав поруч чоловічий голос.
- А чого Гончарова? – запитав його співбесідник.
- Ну я в місті частіше буваю, - з нотками зверхності відповів перший чоловік. – Вже до кого наш пан навідується знаю.
- Не знаю, не знаю. Як на мене, молода пані надто солодка, - продовжив другий. – А Гончарова в самому соку. І цицьки і зад - во!
Ольга заклякла, переварюючи почуте. Ясно було що за пан навідується до тієї Гончарової. Тут же Другий, як прозвала його про себе Ольга, продовжив:
- Б’юсь об заклад, що пан побіжить до Гончарової, як тільки приїде!
- Не побіжить, - заперечив перший. – У молодої панянки теж принади що треба, то ти не роздивився! На що б’ємось?
- На три гроші!
- По руках! Ждан, он ти де барило бездонне! Ану розбий!
Голоси віддалились, а Ольга стояла не в силах відкрити двері. Бракло повітря в грудях, почувалась так, ніби на неї вилили відро помиїв. Її, шляхетну пані, грубі чоловіки обговорювали як просту дівку. Оцінювали, і порівнювали з якоюсь Гончаровою. До якої навідувався Адам. Було гидко тепер виходити до тих людей, які знали пана краще ніж вона. Які вважали, що панова коханка краща, ніж вона. Це було принизливо – знати, що у нареченого є коханка, і удавати, що нічого не розумієш.
І з чого б надіятись, що після вінчання щось зміниться? Ліпинський їй нічого не обіцяв і не казав. Після однієї ночі Адам більше до неї не ліз. Навіть ранковий його вчинок нічого не значив. Та й на, що Ольга може сподіватись, коли ЛІпинський чітко признався, що він заручник батькового слова, так само як і Ольга. Коханок мають усі, навіть гетьман. Учора від Ольги не вкрилось, як городищенський сотник повернувшись до співбесідника, і тихо, щоб не чув Остапович, промовив:
- Ясно, що Ганна Мазепа в Батурин не їздить, там тепер хазяйка молода Кочубеїха, за якою Мазепа бігає, як парубок.
Ользі здалося тоді, що немолода гетьманиха знає про суперницю. І саме тому не з’являється в столиці, щоб не принижувати себе і чоловіка. Бо про чоловікову коханку не чув хіба що глухий.
Тихо Ольга відступила від дверей, проходячи до окремого виходу на задній двір. Подихати повітрям, і подумати, як виплутатись з непростої ситуації. Терпіти за своєю спиною постійні пересуди вона не збиралась – таке приниження було вище за її сили. І якщо Ліпинський вважає, що все в його житті залишиться по старому, в тому числі і коханка, то він докорінно помиляється. Ольга не помітила коли кінчика пальців почали дрібно тремтіти від злості, що ще якусь жінку Адам смів тримати в руках чи цілувати. О, вона прекрасно уявляла як шляхтич пестив чуже тіло, і від того ставало нудно і гидко, але припинити думати про це Ольга не могла.
Двері ледь чутно скрипнули, випускаючи Ольгу на двір. Дощу не було, але небо було безпросвітно темним, як Ольжині думки. Та дівчина раділа холодному сирому повітрю стоячи в колі світла, що розливалось від невеликого масляного ліхтаря. Людей на дворі видно не було, мабуть, що всі слуги вже поховались до корчми вечеряти і грітись, під навісами стояли прив’язані коні, які хрупали сіно, до звуку конячої трапези додавався лише шум вітру в кронах дерев у садку.
З-за корчми виділилась чорнильна пляма, яка в кілька кроків вийшла на світло і перетворилась на одного з гусарів Ліпинського.
- Пані? – здивовано пробасив чоловік похапцем кланяючись Ользі. Дівчина кивнула у відповідь, почуваючи себе так, ніби її застукали за стидними речами. – Там який чоловік, просив передати що у нього для вас дуже важливий лист, що не терпить до ранку.
- А чому не передав? – здивувалась Ольга.
- Казав, що має вказівку вручити Вам особисто в руки. Я проведу Вас?
Ольга ступила в темряву, і перебуваючи все ще під впливом своїх думок, гордо відмахнулась від поляка.
- Я сама, йди грійся.
Сама компанія чужого слуги була дівчині зараз невиносимою. Та й що могло статись з нею, коли поруч, в приміщенні було ціле приватне військо? Тим більше її думки вже зацікавило таємне послання. Хто його міг передати, що посланець відшукав її аж тут? У великій задумі Ольга обігнула корчму, перестрибнула через невисокий перелаз, бо задній двір корчми був обнесений тином, і мав перелаз біля стіни, і ковзнувши в грязюці ледве не впала.
Ольга схопилась за тин, зашипівши і відновлюючи рівновагу, зойкнула опершись на ступню, яку так невдало підвернула. В нозі відізвався різкий біль, аж в очах потемніло. Потемніло, і не розвиднилось, бо щось важке впало дівчині на голову, заважаючи дихати. Вона махнула руками, знов втрачаючи рівновагу, руки наткнулись на чиєсь м’яке тіло, схопились за нього тримаючись. Ольга хотіла крикнути, привертаючи увагу незнайомця, але поверх важкого рядна щось перешкодило їй видати бодай звук, а потім в голові щось розірвалось сліпучими іскрами і дівчина втратила свідомість.