Глава 17

Дорога вивела їх до неглибокого броду через річку, вся ширина якої складала з десять сажнів. Берег річки був густо зритий слідами коліс і кінських копит, видно було що переправляються тут часто. Там вони з Адамом спинились, чекаючи решту слуг.
- Полковник Апостол міг би побудувати тут міст, - задумливо проговорила Ольга, те що давно її цікавило. Переправа через Псел завжди була неприємною річчю, особливо восени.
- Може й побудує. Зараз, коли патрулі стоять південніше і можна не хвилюватись через набіг татар. Може в наступний твій приїзд тут вже буде міст, - задумливо відповів Адам, пригладжуючи рукою своє червоне волосся. В світлі полуденного сонця здавалось, що його голову охоплює тонкий наліт вогню. Ольга навіть пошкодувала, що поляки коротко обстригали своє волосся, бо в Адама була б напрочуд прекрасна шевелюра кольору начищеної міді. Адам перехопив її погляд, але нічого не встиг сказати, тому що в цей час панів нагнали брати Малюти, а за ними показався і весь супровід.
- В усьому винні баби! – грузно осідаючи на лаву крякнув сотник кременчуцький, і гупнув глиняним кухлем об стіл. Ольга тихо зітхнула, бо характер у Кременчуцького господаря виявився геть не таким спокійним, як вона уявляла.
Після переправи через Псел Ольга нарешті прибула до Кременчука, пограничного міста біля Ніпру. Заправляв тут сотник стрілецької сотні – Максим Остапович, якого раніше Ольга нетверезим не бачила. Як виявилось на щастя. У зв’язку з приїздом гостей, сотник влаштував банкет, на якому власне зараз Ольга і знаходилась.
Жив сотник Остапович в новому будинку, збудованому в стилі бароко, зі склепінчастими стелями і круглими віконечками. Простору кімнату з вибіленими на селянський штиб стінами, призначену для нарад і прийомів, прикрашав лише довгий стіл і викладена зеленими кахлями груба. На покуті стидливо закочували до гори очі Богоматір і Херувими. Господар сидів на почесному місці, і не забував наливати міцного меду собі і ЛІпинському. І якщо Адам попивав напій розважливо, то немолодий сотник закидав одну чарку за іншою.
Серед гостей переважали теж козаки. Тому заяву свого керманича вони жваво підтримали, піднявши кухлі, і з прогримівши:
- За братерство!
Устя, дружина сотника, лише відвернулась, поправляючи і без того ідеально пов’язану хустку. Худа невеличка жіночка весь вечір мовчала, і Ольга почала їй співчувати.
- А ти, - Максим Устимович перевів погляд на Адама. – Ти правильно робив, що не женився. У нас на Січі бабу за версту до куренів підводити не можна. І я скажу – правильно! Он Василь Оверко, був гарним козаком, а як женився – тьху! Розмазня. То йому жінці чоботи нові справити треба, не гірші ніж у полковникової жінки, а то намисто роздобути як у самої гетьманихи.
Ольга відчула, як її щоки потроху заливає рум’янець гніву. Так образливо і зневажливо про жіночу стать ще ні один чоловік при ній не обмовлявся. Дівчина незадоволено поковзала на лавці, і Максим Устимович перевівши погляд на неї, тут же продовжив своїм голосом здатним перекричати тисячу яничар:
- А Ви, Ольго Семенівно, не подумайте там чого поганого, я Семена Миколайовича поважаю дуже, - видно хоч і на підпитку, та ким був Ольжин батько сотник не забував. – І врода Ваша, то цілком прийнятне виправдання, що навіть такий парубок як Адам іде під вінець!
О, як викрутився, подумала Ольга, хоча батькові і в думках жалітись не було. Дівчина знала, що серед козаків одружуватись було не заборонено, але і не дуже схвалювалось. А серед війська то і взагалі жінці бути не можна було.
- Що ж Вас жінки такого поганого зробили? – не витримала Ольга, раз вже сотник її помітив.
- А кажуть, що жінка Січ погубе, - відповів Максим Устимович.
- Так хай туди не ходять, - запропонувала Ольга.
- Останнього дурня, який бабу на Січ привести хотів забили киями, - відповів сотник. Ольга відчула як пробігла по шкірі неприємна череда мурашок.
- Душа моя, Максим Устимович, - раптом подала голос мовчавша до того Устя, яка говорила тихо, наче річка журчала, і грізний козак враз потеплів обличчям, перевівши погляд на дружину. – А чи не подати гостям яблучний пиріг?
- То твоя справа, якщо готово то подавай, - пробурчав сотник, якому було явно приємно, що дружина в усьому з ним радиться. Устя ще раз поправила хустку, і піднялась, направившись до виходу з кімнати. Сотник задумливо провів її очима, і пробурмотів:
- Коралі як у гетьманші…. Треба й жінці купити, чи що, - і вже рішуче повернувся до Ліпинського з питанням. - А давно ти, Адам Алесович, в Батурині був?
- Торік, - задумливо пригадуючи відповів Адам. – До того, як батькові пожалували виріжок Дикого Поля. Але якщо Ви думаєте, що бачив Ганну Мазепу, то помиляєтесь. Вона столицю не жалує.
- Це точно. Чи то вона столицю, чи гетьман її там бачити не дуже хоче, - підтакнув сидячий з права городищенський сотник.
- Дурня, - відповів в своїй манері Остапович. – Чого б Мазепа на ній женився, якби бачити не хотів?
- Та ти знаєш, скільки він на ній вже жонатий? – не здавався сусід. - Та вона йому як редька!
- Ти, Юрась, краще не скажи, в чому не розбираєшся, - фиркнув Максим Устимович.
Сотник з Городища смикнув себе за мочку вуха, зі срібною сережкою, і відвернувся. Було видно, що сказати він Остаповичу багато чого хотів, і мабуть, багато в чому і розбирався, зате випив не так багато, як господар будинку, тому і тримав язик за зубами.
Повернулась Устя в супроводі непримітної дівки, яка занесла тацю з нехитрим десертом. Дім сотника був щедрий, але набагато простіший на наїдки, ніж Ольга звикла себе вдома. Сьогодні їх почтували смаженими гусьми, печенею з грибами та квашеною капустою, і от пирогом з яблуками. Ольга ради гарного тону поклала собі на тарілку шматочок пирога, але апетиту не було. Дівчина тихенько запитала у присівшої знов за стіл сотниці:
- Як Ви вправляєтесь з чоловіком?
- Так його раніше дома весь час не було, - похитала головою худенька жіночка. – Все сама і сама. А тепер господар в хаті. Таки галасливий, але ж не злобливий.
Жінка подивлялась на сотника з ніжністю. Ольга її не дуже розуміла. Але судити не бралась. Та на фоні сотника Кременчуцького власні претензії до Ліпинського виявились вже й не такими серйозними. Адам зрештою шляхтич, а не козак, в Січі їхній не був, зневаги до баб не набрався.
З такими думками Ольга і засинала. В тісній хаті окремі кімнати виділили тільки Ользі з покоївкою і Ліпинському, інших слуг розмістили в конюшні. Гості сотника розбрелись по знайомих і родичах ночувати. В хаті панувала тиша, яку буквально розрізав навпіл могутній храп сотника, який спав на лаві в кімнаті прийомів. Спала від того недалекого рику Ольга вельми погано, бо здавалось що то грім гуркоче і гуркоче.
А на ранок після сніданку, який хмурий з похмілля сотник навіть не спробував, посаг нареченої вирушив далі.
Над рікою брався густий молочний серпанок. І інший берег Ніпра Ользі було не видно, це видалось дівчині дуже знаковим, бо Правий берег був незвіданий для Борковської, як власна доля. Все вкривав туман. Біля причалу колихались дерев’яні байдаки, широкі, плоскодонні, готові прийняти на борт перших пасажирів.
Слуги заганяли коней на човни, прив’язували, щоб не шугнули у воду від випадкової хвилі. Молоді коні, не звичні до переправ пряли вухами і тривожно озирались. Ольга куталась в теплий шерстяний плащ, підбитий лисицею, ховаючись від осінньої сирості, що особливо відчувалась біля великої річки. Сонце ледь-ледь тьмяним кружалом пробивалось через густі сірі хмари.
До запаху сирості розлитого по берегу Ніпра раптом додався вже знайомий аромат парфуму, і навіть не повертаючись Ольга знала, що Адам стоїть позаду від неї. Але вона не підозрювала як близько, бо вже наступної миті теплі чоловічі руки поправили оторочку на її плащі, задерту поривом вітру, і саму її від вітру закрило чоловіче тіло. Навіть не питаючи чи потрібно, Адам обвив правою рукою дівочий стан і просто змісив зробити Ольгу крок назад, притискаючись до його кремезного боку.
Це дарувало відчуття прихистку, тому Ольга, так само як і в ніч званої вечері, потяглась до нареченого, шукаючи підтримки. Навіть самій собі вона не знала, як признатись, що їй страшно перетинати Дніпро, залишаючи на цьому березі все що знала. І тільки сильне чоловіче плече поруч вселяло якусь надію на добрий кінець всієї цієї історії. Хоч Ліпинський їй нічого і не обіцяв, але за той час що Борковська встигла його пізнати, стало здаватись, що він надійний.
- Як скоро ми приїдемо? – неслухняним голосом запитала Ольга.
- Дня два і ми дома, - відповів Адам, який сам не знав з якого дива підійшов обіймати наречену. Можливо тому, що вона видалась йому розгубленою і надто тендітною, коли стояла на особицю від слуг. Але та обставина, що Борковська не відсахнулась від нього, а навпаки довірливо притулилась плечем, дратуючи ніс запахом своїх конвалій, змусила десь в середині грудей загорітись іскру.
Чоловік зрозумів, що нудьгував за відчуттям її тіла. Він ледь стримував жагу стиснути Ольгу міцніше, ковзнути губами до шиї, чи розвернути дівчину обличчям до себе і поцілувати. Замість того просто притримував її однією рукою, відчуваючи її дихання, і боявся порушити мить. Замість нього це зробив Ждан, доповівши, що панство запрошують на байдаку, бо до переправи все готово.
Ольга сполохано відскочила від чоловічого плеча, вишукуючи Нелю, але Адам не відпускав її руки, допоки не допоміг зайти в човен. Лише там передав під опіку покоївці, що вже чекала хазяйку з важким шкіряним плащем.
- Буде дощ, пані, - промовила Неля. Ольга кивнула, приймаючи плащ, що мав захистити від вітру і води. Дошки під її ногами відчутно здригнулись, і човен відчалив від усього, що було дівчині дорогим.