Глава 12

Ольга звеліла Нелі подати домашню сукню, і води для умивання. Вона ретельно обтирала себе, ловлячи у власному тілі відгомін пережитого задоволення. Вона не знала, що так може бути. Ніхто їй цього не пояснив, не попередив. Були Нельчині теревені про притуляння з Гаврилом, але чи могла Ольга уявити, що за банальними словами криється такий вир відчуттів.
- Нелю, а ви з Максимом вже притулялись? – несподівано для себе запитала Ольга у покоївки.
- А як же, - ніскілечки не стидаючись засміялась покоївка.
- І з Гаврилом?
- А як же.
- І це кожен раз однаково? – Ользі було цікаво, чи дійсно в тому, що вона сьогодні відчувала криється якась магія, чи це просто їй так здалось, тому що чоловік торкався так відкрито її вперше.
- Та по різному буває, - знизала плечима служниця. – Максим ніжніший, і цілується краще.
Ольга задумалась, навіть не глядячи на себе в дзеркало. Може вона перебільшує значимість своїх почуттів. Але більш розпитувати Нелю стало ніяково. Погляд упав на порвані штани, які Ольга задвинула під ліжко, не бажаючи відповідати на покоївчині питання хто їх порвав. Захотілось спалити злощасний предмет одягу, щоб не нагадував про її ганьбу і страх. А може Ліпинський дійсно правий, він бачив світ, на відміну від Ольги, яка далі Харкова не їздила, і весь час була в оточенні рідних людей, яким довіряла?
В той самий час Адам незадоволено спостерігав, як не дуже уміло вдаючий розкаяння Ждан змітає залишки чайного сервізу.
- Я не просив чаю, - констатував Ліпинський, коди камердинер розігнувся, закінчивши прибирання.
- Ви самі не свої, я подумав, що чай з м’ятою Вас заспокоїть, - винувато відповів слуга. – Ви як з прив’язі зірвались ці три дні, що тут.
- Не мели дурниць, - невпевнено відповів Адам.
- Зі сторони видніше, - буркнув слуга. – Пані й справді дуже схожа на Яніну Висоцьку, але…
- Яніна мертва! – різко обірвав слугу Адам, раптом усвідомлюючи що так воно і є. – Досить тривожити її прах. І Ольга геть на неї не схожа. Я не знаю, що ви собі там понапридумували, та вони різні як світанок і пекучий полудень.
Ждан схилив голову, задкуючи до дверей, притримуючи совок з осколками чашки. Чути такі слова від пана в купі з його палкими поривами відносно Ольги Борковської було відрадно, бо може сам чоловік ще не усвідомлював, але з Ольгою його чекало багато приємних днів.
- Як скажете, пане, - пробурмотів Ждан, вислизаючи за двері.
А Ліпинський задумався і сам над своїми словами. Ольга дійсно була пекучим полуднем, бісеням з янгольською зовнішністю, що помалу зводила його з розуму. І вона була живою, справжньою, гарячою. А Яніна Висоцька залишилась в далекому минулому, сповненому юначих помилок, які він, Адам не має права повторити знову. В таких думках він спустився до сніданку, де з задоволенням відмітив, що Ольга присутня за столом, і красується у світло-жовтій шерстяній сукні з неглибоким вирізом, як справжня цнотлива і скромна наречена.
- Ти чудово виглядаєш, - не втримався від компліменту Адам, допомагаючи нареченій сісти за стіл.
- Маю надію що таке вбрання не наштовхує пана на думку, що я провокую непристойну поведінку, - рівним тоном замість чемної дяки відповіла Ольга.
Адам усміхнувся, ледве втримуючись, щоб не повідомити нареченій, що будь-яке її вбрання провокує його на непристойну поведінку. Тому що, він уже це розумів, довге утримання від плотських утіх зіграло з ним поганий жарт. І тепер він точно не заспокоїться допоки не заволодіє Ольгою, бо лише тоді зможе реагувати на неї спокійно. Але замість того, він відповів:
- Я дбаю про твою безпеку, і тільки.
Після сніданку Ольга попрямувала на кухню, щоб перевірити як іде підготовка до святкової вечері. На ці дні вона приставила до кухарки ще трьох дівчат, бо роботи було багато. Окрім конюхової старшої дочки Тасі, яка місила тісто на хліб, тут були ще й Оксана та стара Уляна. Разом з Тасею «допомогав» кухарці і найменший Тарасовий син - Ілько.
Розмова з кухаркою, Настею Петрівною, видалась недовгою. Жінка добре знала свою справу і панські вимоги. Тому навівши перелік страв, і необхідність до їх підготовки, розмову було майже вичерпано. Оскільки вечерю треба було подавати аж на післязавтра, то сьогоднішні справи стосувались підготовки круп, і також необхідності заколоти і обробити порося, забити кролів. Крові Ольга хоч і не боялась, але не любила, і контролювати як будуть різати кабанчика вона точно не бажала, тому поспішила геть з кухні.
Ілько крутився біля своєї сестри, всю розмову з суворою Настею Петрівною позиркуючи на Ольгу, і дівчина спочатку було вирішила, що причина дитячої нетерплячості - штани. Саме так, на малому красувались старі полотняні штани, мабуть, теж спадок від когось зі старших дітей. Але Ілько, який нарешті до них доріс виглядав неймовірно гордим і задоволеним, весь час підтягуючи сповзаючу тканину, чи поправляючи пасок. Такі його дії викликали щиру усмішку, яка мимоволі торкнулась Ольчиних губ.
Проходячи мимо, дівчина не втрималась, щоб не потріпати хлопчаку волосся, і здивувалась, коли він смикнув її за спідницю змушуючи нахилитись до себе.
- Олька, у нас на хуторі чорт завівся, - утаємниченим голосом повідомив хлопець. – Тільки тссс, це секрет!
Ольга відчула як її посмішка стала ширшою. Вона кивнула з поважним виглядом, а Ілько зиркнувши на сестру чи не підглядає, продовжив:
- Цю ніч і ту ніч в згорілій хаті вогник мигав, мабуть, він на згарищі поселився. Наш Ванько з ковалівським Михасем побився об заклад, що туди пробереться. Олька, я теж з Ваньком хотів іти, а він каже, що я ще малий! А який я малий, у мене он штани вже є!
- Ну ти ж знаєш, тих хлопців, - заспокоїла Ольга малого. – Їм би вихвалятись один перед одним, от Ванько і не хоче, щоб ти його славу отримав.
- Ну так. Але це ж нечесно! – Ілько засопів, щось прикидаючи. – А я сам туди проберусь, поперед Ванька! І на чорта подивлюся!
- Не смій! – шикнула на нього Ольга. Та в хлопчачих очах читала, що, мабуть таки посміє. Дуже вже малому хотілось довести, що він нічим не гірший старших братів. Чим може бути небезпечною згоріла хата Ольга здогадувалась, там і стіна обвалитись могла, і балка на голову впасти. Давно треба було звеліти старості розрівняти глиняні стіни, щоб не вабили дітлашню випробовувати один одного. Згарище для будівництва нікого не приваблювало, всі знали, що там тепер будуватись не варто попелище все одно рано чи пізно приверне нечисту силу, і щастя новим господарям в такій хаті не буде.
- Ну от, а я думав ти зрозумієш, - розчаровано засопів Ілько. – А самій хіба нецікаво, що там ночами світиться?
Ольга спохмурніла. В те, що в хаті завівся чорт їй вірилось слабо. Але чи дійсно там щось світиться, чи дітлашні показалось?
- Ну, Олю, поїхали разом подивимось, а? – раптом попросив малий, нетерплячим голосом видаючи, що насправді самому поперед Ванька йти на згарище йому страшно. То ось до чого всі ці розмови були, щоб вмовити Ольгу поїхати подивитись. Дівчина знову посміхнулась, погодившись, бо й справді зайнятись після обіду було нічим:
- Давай після обіду? – запропонувала вона малому.
Ілько радісно затрусив скуйовдженим волоссям, обдарюючи хазяйку сяйнистою усмішкою. Ольга розігнулась, піднімаючи голову від хлопчика, і спіймала на собі задумливий погляд чорнявої Оксани, яка закінчила перебирати крупу і тепер сиділа, підперши щоку рукою. Оксана ж сьогодні перев'язувала Адама, пригадала лось Ользі. Від думки, що ця повнотіла і приваблива дівчина торкалась своїми руками шляхтича, Ольга відчула якесь неповоротке стиснення в грудях, граничне з відразою. Така реакція власного тіла дівчину не потішила. А потім стало соромно, що вона навіть не поцікавилась у Адама Ліпинського про рану, і напала на нього, не подумавши, що може йому нашкодити. А хоча сам пан винний, нічого було лізти до неї зі своїми уроками!
Після обіду, переодягнувшись в сукню для верхових прогулянок, Ольга покликала Ілька. Малого посадив на коня перед собою Максим Малюта, Борковська осідлала свою кобилу, і вони направились на хутір. Ілько був задоволений, сидячи високо на гнідому жеребці, він зверхньо дивився на дітлашню, що кублилась в пилюці, граючись і в якусь свою гру. А він, Ілько, був уже надто дорослий для таких пустощів, це ясно читалось на його обличчі, і неймовірно тішило Ольгу. Проїжджаючи повз власний двір хлопчина пильно видивлявся, чи не побачить кого з рідні, а видавившись таки п’ятнадцятилітнього Ванька, який носив воду худобі, Ілько приосанився, розправив худючі плечі і чинно кивнув брату. Ольга ледь втрималась, щоб не приснути від сміху.
Згарище було в кінці хутора. Обгорілі стіни встиг оплести хміль, вікна зяяли чорними проваллями. Від місця пожежі тягло сирим запахом попелу. Хата згоріла років з п’ять тому, Ольга пам’ятала, що батько виділив нещасному кріпосному двадцять рублів на новобудову. А на місці колишнього дворища утворився пустир, порослий бузиною, бур’яном і ось тепер хмелем.
Дівчина спішилась, примічаючи, що з вулиці не видно, щоб хтось до хати ходив. Але треба було перевірити все ретельно. Вони з Максимом продерлись крізь чагарник, і пройшовши до сирого помешкання без даху обдивились. На сирій глині відбились свіжі сліди великих чобіт. Максим приклав пальця до губ, закликаючи Ольгу зберігати тишу, і видвинувся вперед, проходячи до іншої кімнати, з вцілілими залишками балок.
Ілько м’явся на порозі, і Ольга протягнула малому руку, щоб придати хлопцю впевненості. Малий радо схопив її за долоню, зацікавлено озираючись навколо. Було видно, як він уже прикидає, що буде розповідати одноліткам. Ольга перевела погляд на Малюту, той махнув, що можна підійти. В другій кімнаті теж нікого не було, лише сліди чобіт, та попелище від свіжого багаття.
- Мабуть, волоцюга якийсь ночував, - зробив висновок молодий козак.
- А чорта нема? – розчаровано протягнув Ілько.
- То ще може бути гірше за чорта, - покручуючи вус, відповів хлопцю Максим.
- Поїхали до старости, - скомандувала Ольга. – Звелю зрівняти хату з землею, щоб всякі лихі люди тут не гніздились.