ПРОЛОГ

«...набагато важливіше були його рухи, впевнені і сильні, на межі болю і насолоди. Антуан начебто вимагав: визнай, підпорядкувати, віддайся. І Гертруда не сміла, не бажала противитися, відгукуючись кожною частинкою тіла, притискаючись сильніше, впиваючись нігтями в чоловічу спину. На піку вигинаючись дугою…». В двері постукали. Дівчина сполохано сховала книжку з французьським романом під подушку, не вистачало щоб її за цим застукали слуги.

Але ж яке кохання… І вже скоро, зовсім скоро, можливо і вона зустріне свого Антуана – пристрасного і ніжного. Батько обіцяв, що цієї осені вона приїде в Москву. Вона вже уявляла які сукні вони пошиють із Параскою та Нелею, як ті, що були на ляльці-пандорі, що государ розіслав по всіх повітах. Тільки красивіші, з шовку, тафти і оксамиту, з атласу з золотим і срібним гаптунком, і обов’язково з заграничним мереживом. Зрештою вона може собі це дозволити. І там на першому балу вона одразу зустріне Його – найкрасивішого і найніжнішого, того, хто зірве її поцілунок і вкраде серце.. І хто буде кохати ї вічно.

----------

- Ваш хід, Семен Миколайович,- барон невідривно подивився на Борковського. Від того погляду  наче слимак проліз Семену Миколайовичу по тім’ячку. В колоді карт не залишилось. А крити карту барона Вягеля у Семена Миколайовича не було чим.

Семен Миколайович мав неабияку витримку, тож жодна зморшка не пробігла по його обличчю, коли він склав віяло карт і поклав їх на сукно.

-- Лев Григорович сьогодні удача на Вашому боці, - стримуючи гірку слину в роті промовив Семен Миколайович.

Колежський радник не став чекати допоки радий секунд-майор Вягель щось скаже і встав  з-за столу. На початку вечора гра йшла прекрасно. І Семен Миколайович вигравав раз за разом. Тож увійшовши в азарт він поставив суму рівну всьому його виграшу за вечір і програв. Тут би йому й зупинитись. Але проклятий «Фараон» і гаряча кров не слухали здорового глузду. Тож зараз перед секунд-майором лежала боргова розписка, вартість якої була як вартість малоруського обійстя Борковських, не багато не  мало – тридцять тисяч рублів.

- Ви, любий Семен Миколайович, як розраховуватись будете? – кинув у спину барон Вягель, нарочито уважно вдивляючись в розписку.

- Ну, пане Вягель, помилуйте, де ж я Вам відразу таку суму візьму? То справа серйозна, завтра до мене зайдете, деталі обговоримо,- якомога ввічливіше відповів колежський радник. В голові шумів віковічний гай – то кров текла і билася у скронях, перед очима плив новомодній інтер’єр – різні закручені стільці, обтягнуті золотим оксамитом, важкі двері, шафа темного дерева, в тон стільцям.

На задньому фоні тріщали поляки. Він власне і прийшов до Голіцинів, бо знав, що тут буде й посол Речі Посполитої, з яким пану Борковському треба було завести зв’язки. Але зараз шкодував про свій вчинок. Посла Кенігсека не було. Був його секретар – Алес Ліпинський. Тож полювати на посла доведеться завтра де інде. А за це начальник канцелярії, Григорій Федорович Долгоруков, який як бачив Борковський в усю мітив випросити в государя право представляти Московію при дворі Августа Другого, бідного Борковського хвалити точно не буде.

Алес ЛІпінський пів вечора хлебтав херес, і попутно на поганій московській мові скаржився присутнім на свого сина, який залишився десь під Чигрином, наводити порядки в щойно отриманих  від короля нових землях. То що сім’я ЛІпинських була древньою, багатою, і навіть мала власний герб – Борковський мав знати по роду служби. Знав він, і що Ліпинський має й трьох синів та двох дочок. Старший син – Адам як виявилось був батьківським розчаруванням, бо не зважаючи на успішну кар’єру і талант в управлінні   до своїх тридцяти так і не оженився. Всю ту інформацію Боровському, як колежському раднику треба було запам’ятовувати, бо невідомо коли і як її потім воно знадобиться.

Та наразі Борковського більше цікавила плітка про нібито зв'язок польського посланця з самою дівицею Монс, царською фавориткою. Цю інформацію треба було перевірити ретельно, адже маючи в руках таку карту великий князь міг розіграти не одну вдалу партію.

Та то все завтра. А сьогодні – колежський радник Борковський велів подати карету. Бо проблема страшніша гніву Долгорукова вимагала свого рішення – картковий борг, який виплачувати було нічим.

Повернувшись додому, Семен Миколайович першим ділом відіслав ще не спавшу Акулину. Жіночка, що останні п’ять років заміняла Боровському дружину і все ще плекала надію, що колись таки ввійде в його дім господинею, а не коханкою, тихо вислизнула з барських покоїв. Камергер залишився.

Допоки розторопний Лук’ян  допомагав пану перевдягнутись до сну, Акулина все ж повернулась.

- Перепрошую, душа моя, Семен Миколайович, але тут лист від Вашої доньки, думаю Вам буде цікаво, голосом далеким від офіційного повідомила жінка. Семен Миколайович відмітив, що Акулина розпустила чорні коси, сподіваючись що таки ще звабить пана провести ніч в її обіймах. А лист від Ольги – то всього-на-всього зачіпка зайти до кімнати.

- Дякую, Ліно. Йди, відпочивай,- забираючи конверт сухо відповів чоловік. – І ти, Лукяне йди. Свічку залиш.

Залишившись на одинці, колежський радник став обдумувати ситуацію. Як не крути, а продавати маєток він бажання не мав. Лист від доньки стосувався новин простих – що сіяти планували в цьому році, скільки голів скоту окотилось, який приплід у свиней. Не пристало дівці в вісімнадцять років сидіти над цифрами, подумав Семен Миколайович. Заміж їй треба, щоб дурню з голови за малими дітьми викинула – вже ж бо придумала в панича гратись. Але ж хто її візьме, якщо все її придане на картковий борг піде? Це зараз Ольга – завидна наречена, а після того, як Борковський віддасть тридцять тисяч Вягелю, ніхто із знаті її заміж не покличе.