Розділ 14.

Я чула голоси. Вони лунали віддалено і ніби звідкись згори. Мені довелось докласти максимум зусиль, щоб розпізнати, кому який голос належав.

Батько. Герман. Хтось ще, незнайомий, але він належав чоловікові. Всі вони балакали про мене, про мій стан. Тато і Герман були дуже занепокоєні, а той, третій голос, лунав твердо і впевнено. Напевно, це був лікар.

Я повільно заворушилась у ліжку і відчула слабкий аромат лікарні. Раніше він мені не дуже подобався, а зараз здавався навіть трохи приємним. Дурня якась! Розплющивши очі, я одразу ж замружилась через яскраве освітлення, яке лилось з великого прямокутного вікна.

— Доню? — почувся зовсім поруч татів голос.

У роті було сухо, через що язик не хотів мене слухатися. Розплющивши очі вдруге, я слабко усміхнулась.

— Пити, — тихо прохрипіла я. — Дуже хочеться пити.

— Так, звісно, — батько одразу ж подав мені склянку води і допоміг зробити ковток. Це було просто неймовірне задоволення, відчути вологу на сухих вустах.

— Дякую, — я опустила голову назад на подушку.

— Як ви себе почуваєте? — звернувся до мене кремезний чоловік похилого віку з сивим акуратно причесаним набік волоссям.

— Ніби… нормально, — якось не зовсім впевнено відповіла я, дослухаючись до власних відчуттів.

— Подивіться сюди, — лікар увімкнув маленький ліхтарик, більше схожий на звичайну ручку і показав кінчик свого вказівного пальця. — Слідкуйте за рухом пальця, — я зробила так, як мені сказали. — Добре, — лікар вимкнув ліхтарик. — Можете її забирати, — звернувся він до мого батька. — А через декілька днів обов’язково приходьте на прийом.

— Гаразд. Красно дякуємо вам.

Коли лікар залишив нас, я трохи підвелась на ліктях і розгублено подивилась на тата і Германа. Голова боліла, думки розсіювались як туман, сформувати питання ніяк не виходило.

— Сам скажеш чи мені це зробити? — сповненим зневаги голосом, спитав батько у Германа.

— Сам, — похмуро відповів мій чоловік. — Дайте нам хвилину.

— Якщо спробуєш знову зашкодити їй, я не подивлюсь на твій вплив і гроші, зрозумів?

— Так.

Тато занепокоєно подивився на мене, а потім тихо вийшов з палати.

— Що відбувається? — повільно спитала я, ніби наново вчилась розмовляти.

— Ти вагітна, — відповів Герман, схрестивши руки на грудях. — Чотири тижні. Так сказав лікар.

Така новина стала для мене суцільною несподіванкою. Але фізична слабкість і якась незрозуміла стомленість завадили мені відреагувати на слова Германа більш відкрито. Всі емоції ніби сховались за важкими уявними дверима.

— Спочатку вирішив, що це з тобою зробив твій дорогоцінний гонщик, — з кривою посмішкою продовжив Герман. — Але проаналізувавши деякі факти, зрозумів, що протягом минулих чотирьох тижнів ти не виходила з будинку і постійно працювала.

— Я тобі не зраджувала, — заявила я, намагаючись обережно сісти. — Він хотів цього, але я не допустила.

— Тепер це не має жодного значення, — жорстко промовив Герман. — Треба було одразу подати на розлучення, коли ти мені сказала, що ніколи в житті не покохаєш. Гадав, що мені вдасться все змінити. Схоже, що ні. Знаю, що ти не хочеш цю дитину і сама лише думка про вагітність тобі огидна. Тому я вирішив, що ти народиш цю дитину, а потім я розлучуся з тобою і відпущу. Тільки дитина залишиться зі мною, а ти зможеш гуляти зі своїм Ломовим і з ким завгодно стільки, скільки захочеш. Це мене вже не стосуватиметься.

Я була шокована таким рішенням. Думки про вагітність ще не заспокоїлись, а Герман на додачу сказав мені це все. Я повинна радіти зараз, адже така бажана свобода була практично в мене у руках. Але та висока ціна, яку треба заплатити за цю бісову свободу змусила щось болюче заворушитися у грудях.

— Ти не можеш так зі мною вчинити, — я подивилась на Германа.

Він досі був розлючений, але разом з цим в його очах чітко прослідковувався біль. Герман, звісно, намагався приховати його, але я все бачила. Мені стало його шкода.

— Можу і неодмінно вчиню. Якби не твоя вагітність я вже розпочав би процес розлучення. Але тепер все ускладнилось. Не хвилюйся, я навіть пальцем до тебе не доторкнусь за той період поки ти носитимеш мою дитину.

— Я тобі не зраджувала, Германе, — до горла підкотив клубок. — Чому ти такий жорстокий до мене? Я помилилась, але не скоїла помилки. Я… обрала тебе… нас.

— Навіть якщо ти не спала з ним, твоя поведінка була зрадницькою. Ти сама змусила мене стати жорстоким.

— Ти не залишив мені вибору. Я у тебе знаходжусь під постійним наглядом. Так не повинно бути, я ж людина, жива людина.

— Я це зробив, щоб вберегти, але ти сама довела себе до такого стану, — знервовано відповів Герман. — Тепер радій, ти перемогла. І знаєш, це на майбутнє, жоден суд не допоможе тобі залишити дитину. Тому полиш будь-які ілюзії, кохана, — вуста Германа вигнулись у зловтішній посмішці, але в очах досі блищали біль і образа.

Він вийшов з палати, а я знову лягла і тихо заплакала, розуміючи на яку жахливу долю прирекла і себе, і дитину, яка ще не народилась і яка ні в чому не була винна.

***

Він спокійно сидів і очікував, коли відбудеться запланована зустріч. Офіціанти ходили туди-сюди, трохи дратуючи. Холодний чай з лимоном вже давно був випитий, і хотілось вже випити щось міцніше, але поки неможна. Зарано.

Подивившись на годинник, що відображався на екрані смартфону, Олександр перевів лінивий погляд на вхідні двері ресторану. Незабаром повинні прийти. Так воно і сталося. Через декілька хвилин до ресторану зайшов худорлявий чоловік, вдягнений у чорний костюм і краватку. Ця людина була дуже схожа на Германа, хіба що трохи молодша. Така вражаюча схожість завжди трохи дивувала Олександра. Все ж таки гени — річ неймовірна і потужна.

— Добридень, — ввічливо привітався гість, потиснувши Ломову руку.

— Вітаю, — Олександр стримано усміхнувся.