Розділ 12.

Час стрімко минав. Наближалась осінь. Підготовка до вступу ще тривала. Я занурилась у роботу, не дозволяючи собі зайвий раз відпочити. Весь день я проводила або перед мольбертом, або за читанням підручників. Увечері я падала на ліжко безсила. Наставала ніч, потім ранок і все починалось спочатку.

Я не скаржилась. Мені подобалось навантажувати себе заняттями, готуватися і покращувати свої навички. Тільки так мені вдавалось відчути себе вільною і самостійною. Герман теж був увесь в роботі. Ми наче мешкали під одним дахом, але бачились вкрай рідко. Через такий божевільний графік про інтимне життя взагалі можна було сміливо забути. Не знаю, що саме керувало Германом: моя думка стосовно вагітності чи банальна відсутність вільного часу для сексу, але він мене зайвий раз не торкався. Траплялось таке, але нечасто. Тому протизаплідні пігулки так і залишились лежати десь у шафі. Напевно, я погарячкувала, коли вирішила придбати їх.

Нарешті настав довгоочікуваний і доленосний для мене день. Сьогодні я повинна відвезти свої роботи членам приймальної комісії. Я страшенно хвилювалась. Мене всю трусило, і я не могла знайти собі місця. Мої картини були завершені, в кожну з них я вклала частинку власної душі, купу часу і старань. Мені дуже хотілось, щоб їх гідно оцінили. Стільки праці я не вкладала в жодну свою іншу роботу.

Акуратно запакувавши їх в чохли, я спробувала вгамувати свою паніку. Все буде добре. Якщо відмовлять, в мене залишиться запасний варіант. У будь-якому випадку все одно навчатимуся. Але коліна інколи зрадницьки починали тремтіти. Аліна пообіцяла мені, що під’їде до університету у якості групи підтримки. А мама якось по телефону сказала, що обов’язково приготую святкову вечерю, коли моя ситуація з навчанням остаточно вирішиться.

Запакувавши картини, я спустилась до вітальні і залишила їх на канапі. Поспіхом збираючи волосся у хвіст, я панічно прокручувала в голові всі свої відповіді комісії. Треба гідно вистояти це випробовування.

— Хвилюєшся? — спитав Герман, коли приніс мені з кухні чашку прохолодного чаю і тарілку вівсянки з дрібно нарізаними яблуками.

— Дуже. Я могла б і в їдальні поїсти.

— Мені не важко, — Герман підніс ложку з кашею до мого рота. Я швидко проковтнула і продовжила збиратися.

— Сподіваюсь, все вийде.

— Звісно, вийде! Ти так старалась, наполегливо працювала. Гадаю, все це оцінять, — Герман підніс ще одну ложку.

— Дякую, але більше не хочу. Коли нервую, не можу їсти. Ще і шлунок ніби у вузол скручується, — я скривилась.

— Гаразд, але хоча б зроби ковток чаю.

Я швидко осушила чашку і повернула її Германові.

— Шкода, що ти не можеш поїхати зі мною. Твоя підтримка не завадила б, — я важко зітхнула, досі налаштовуючи себе на сьогоднішній нелегкий день.

— Вибач. Але ніяк не вдасться. Партнери і юристи не чекатимуть. Сьогодні вже треба укласти угоду.

— Розумію.

— Не ображайся. У вихідні обов’язково поїдемо у ресторан, гаразд? — Герман поцілував мене в чоло.

— Ох, матінко! — скрикнула я.

— Що таке?

— Кофтинку у спальні забула.

— Нащо ж кричати? — засміявся Герман. — Зараз принесу, а ти збирайся.

Впоравшись із волоссям, я подивилась на годинник — встигаю. Але страх спізнитися все одно набридливо дратував мої змучені нерви.

— Можна забирати? — звичним сухим тоном спитав Олексій, вказавши поглядом на мої картини в чохлах

— Так, будь ласка, — я в’яло усміхнулась, кинула в сумочку ключі, гаманець і мобільний. Шлунок від хвилювання знову неприємно скрутило.

Через декілька хвилин у вітальню повернувся Герман. Погляд його чомусь став важким, крила носу роздулись, ніби в бика, а обличчя стало дивно блідним. Така різка зміна настрою мене здивувала.

— Ось, — Герман жбурнув на канапу мою кофтинку, продовжуючи уважно дивитись на мене.

Я мимоволі зробила крок назад.

— А це, — Герман здійняв руку з пачкою протизаплідних пігулок. — Це… Чудовий хід, — він буквально виплюнув останні слова.

Ситуація гідна дешевого серіалу. Вона виглядала страшенно безглуздою. Через те, що моя увага була сконцентрована на зустрічі з комісією, я геть забула про ці дурнуваті пігулки. Все це здавалось жахливою помилкою, адже від свого задуму я відмовилась.

— Послухай, — видихнувши, почала я.

— Яка це вже пачка? — Герман навіть не збирався мене щадити.

— Що? Ні. Це перша пачка і як бачиш, я її навіть не відкривала.

— І я повинен тобі повірити? — його холодна посмішка виглядала моторошно.

— Так. Я кажу правду.

— Тобто, хочеш сказати, що ти не хотіла потайки від мене їх вживати, аби не допустити таку вже огидну тобі вагітність?! — голос чоловіка з кожним новим словом ставав дедалі гучнішим.

— Спочатку все так і було…

Герман жбурнув нещасну упаковку у найдальший куток вітальні. Я затремтіла, коли він впритул підійшов до мене.

— І — важке дихання торкнулось моєї шкіри, через що мене почало нудити.

— У той день я було з Аліною в жіночій консультації. Так, я ходила до гінеколога, так я придбала ці пігулки, але я їх не вживала. Я не готова до вагітності і це правда, але… Якщо так трапиться, що я стану матір’ю, я прийму це.

— Ти нічого не повинна робити за моєю спиною.

— А ти не залишив мені вибору, — я наважилась зазирнути Германові в очі. — Я ж просила тебе, а тобі начхати. Тобі начхати на все навколо, окрім себе улюбленого, адже так?! Всі повинні робити те, що ти хочеш, але так не буває. Я — твоя дружина, але не рабиня. Знаєш, інколи мені здається, що ти такий злий і егоїстичний, тому що тебе ніхто не любить. Але ж тебе неможливо полюбити. Ти робиш все, аби викликати ненависть. Інколи мені хочеться бути з тобою, але ти одразу відштовхуєш. Розберись із собою, а потім вже проси народити тобі дітей.

Очі Германа розширились від здивування. Він здійняв одну руку і стиснув її у кулак з такою силою, що кісточки на його пальцях побіліли.