Розділ 11.

Ми досі знаходились в ліжку. Легкий теплий вітерець грався з білими фіранками, через що сонячні промені то з’являлися, то зникали на стінах і підлозі. Герман спав, але навіть незважаючи на це, все одно міцно тримав мене у своїх обіймах.

Я притиснулась вухом до його грудей, слухаючи спокійним ритм серця. Чомусь він дарував спокій і мені. Може, ми не настільки різні, як я вважала раніше? Сьогодні наше спільне бажання ані трохи по поступалось силою тому магнетизму, що огортав мене і Сашка. Мені було добре з Германом, по-справжньому, без удавання і імітації. Я дуже хотіла, щоб наші стосунки налагодились, і ми стали такими ж щасливими, як Гриня і Аліна. Це ж набагато краще, ніж знаходитися у безкінечній конфронтації одне з одним.

Піднявши голову, я уважно подивилась на Германа. Уві сні мій чоловік виглядав значно молодшим. Наполегливий промінчик сонця заплутався у темному густому волоссі Германа. Я заусміхалась. Раптом мене охопило непереборне бажання закарбувати сплячого чоловіка на полотні.

Обережно, щоб не розбудити його, я підвелась з ліжка, і навшпиньках пройшла на балкон аби узяти олівець і альбом. Повернувшись, я вдягла халат, всілась на стільці, підібгавши одну ногу, і взялась за справу. Це був той випадок, коли олівець ніби ожив і самостійно вимальовував на білому аркуші плавні лінії. Складнощі виникли лише з волоссям, всі пальці забруднила олівцем, поки стирала чіткі контури, але результат був того вартий. Звісно, це неможна було назвати саме картиною, скоріш, заготовка, але вона мала всі шанси перетворитися на щось значно більше.

— Що ти там робиш? — раптом спитав мене тихий і трохи хрипкий голос.

Я здійняла погляд і побачила Германа. Він вже не спав і зацікавлено роздивлявся мене.

— Ось, — я відклала олівець на туалетний столик і сіла на край ліжка, демонструючи свою роботу.

— Це я? — Герман здивовано подивився на малюнок, потім на мене.

— Так. Намагалась зробити максимально схожим, — в моєму тоні чомусь зазвучали такі нотки, ніби я намагалась вибачитись.

— Ніби на свою фотографію дивлюсь, — Герман сів і взяв альбом.

— Ти мені лестиш. У мене ще немає такої професійної навички, — я сором’язливо усміхнулась.

— Кажу про те, що бачу, — відрізав Герман.

— Гаразд, — я прикусила губу.

— Можна я візьму це собі? — він в очікуванні на відповідь подивився на мене.

— Звісно, чому ні?

— Сподіваюсь, коли в нас з’явиться дитина, ти напишеш грандіозну картину нашої родини. Я обов’язково її повішу в холі, щоб всі бачили.

Мені не сподобалась та впевненість, з якою Герман казав про дитину. «Коли з’явиться…». Не «коли-небудь» чи «коли ми вирішимо стати батьками». Я була морально не готовою до такої величезної відповідальності.

— Коли довчуся, — тихо виправила я.

— Ні, — твердо промовив Герман. — Це можна зробити і раніше. Дитина не стане перепоною для твого навчання.

З цього приводу у мене була геть інша думка, але я вчасно прикусила язика, щоб не розпочати черговий скандал.

— Ходімо пообідаємо. Я щось страшенно зголоднів, — Герман узяв мене за руку і дещо хазяйновитим жестом притягнув до себе, щоб поцілувати.

Протягом наступного тижня я була вся дуже напружена, незважаючи на те що в сімейному житті все начебто трохи налагодилось. З голови ніяк не виходили слова Германа щодо дитини. Особливо ставало моторошно, коли наставала ніч. Чоловік робив усе, щоб у найближчий час я побачила на тесті дві смужки. Така наполегливість з боку Германа лякала мене, здавлювала. Через це у мене не виходило нормально зосередитися на підготовці до вступу.

Цієї ночі все знову повторилось без будь-якого захисту. Ми повернулись до того, що я знову змушувала себе пережити хвилини нашої близькості. Натягнувши ковдру до самого підборіддя, я практично не дихала. Замружившись, я вирішила спробувати поговорити з Германом на тему родини. На мій погляд, наша головна проблема — це не моя симпатія до Сашка, а те, що ми не можемо нормально поговорити і почути одне одного.

— Мені треба ще попрацювати, — як завжди, заявив Герман і вдягнув піжамні штани.

— Зачекай, будь ласка, — я трохи підвелась, притримуючи однією рукою ковдру у себе на грудях. — Ми можемо поговорити?

— Про що саме? — Герман сів на ліжко і уважно подивився на мене.

— Про нашу родину, — я намагалась, щоб мій голос звучав спокійно, але клятий страх перед власним чоловіком вже тінню сковзнув у свідомість.

— Слухаю.

— Чому ми не можемо відкласти питання щодо дитини? Ми наче і так поки що нормально справляємося. Я дуже хочу реалізувати себе в улюбленій справі. Хочеться бути трохи самостійною, а не звичайною утриманкою. До того ж… Мені здається, що я ще не готова мати дітей.

— Проте я цілком готовий, — безапеляційно заявив Герман.

— А як же моя думка? Все ж таки дитина більшу частину часу знаходитиметься під моєю опікою. Тобі не здається, що ми з тобою ще не настільки близькі, щоб… щоб ставати батьками саме зараз?

— Аріно, — голос Германа задзвенів металом і це вже не передвіщувало нічого хорошого. — Я пішов тобі на поступки з університетом.

— Але це втрачає будь-який сенс, якщо я на першому ж курсі піду в академічну відпустку.

— Моєму бізнесу потрібен спадкоємець чи спадкоємиця. Це для мене в пріоритеті. Хочеш реалізації? Вона в тебе буде, але краще, якщо ти себе все ж таки присвятиш материнству.

— Ти мене не кохаєш, — прошепотіла я, дивлячись Германові прямо в очі. — Ти постійно говориш про це, але твої слова — брехня. Тобі просто потрібен інкубатор, — це звучало жорстоко, але правдиво.

— А хто тебе тоді взагалі любить? Твої батьки, які вирішили, що правильніше вчинити — це віддати свою доньку мені, аби врятувати свій бізнес? Чи, може, Сашко, га? — через це ім’я мене всю пересмикнуло. — Повір, я кохаю тебе значно більше, ніж будь-хто. Незважаючи на те, що це кохання невзаємне, незважаючи на різницю у віці. І ти покохаєш. Не зараз, звісно, тому що ти занадто молода, щоб чітко оцінити ситуацію.