Розділ 9.

Наступного дня я побачила на екрані свого мобільного два пропущених виклика від Германа. На мій погляд, це було просто якесь знущання. Схоже, мій чоловік вважав мене ідіоткою. Невже він думав, що я виявлюсь такою дурепою, бо мені набагато менше років, ніж йому? Невже він був упевнений, що я не побачу той репортаж? Мене переповнювала злість через всю цю абсурдну ситуацію.

Я не кохала Германа — це факт. Але тим не менше, я не кинулась в обійми Сашка, хоча відчувала між нами певну силу взаємного тяжіння. Але, схоже, це ніяк не гарантувало вірність і порядність з боку Германа. Що ж, нехай розважається зі своєю коханкою стільки, скільки йому заманеться. Але нащо це робити на очах у інших? Щоб банально провчити мене? Викликати ревнощі? Продемонструвати, що він чудово вміє обходитися і без мене? Тоді нащо одружувався? Нащо дивився на мене таким проникливим поглядом, через який я досі почувала себе останньою поганню?

Запитань було більше, ніж хоча б яких-небудь чітких відповідей. Але як це не дивно, а почуття отруйної люті не заглушувало ниюче відчуття у грудях, що нагодувало біль під час високої температури.

— Впевнена, він зможе пояснити причини свого такого вчинку, — твердо заявила Аліна під час нашого спільного сніданку.

— Мені начхати на те, чи є в нього пояснення, чи немає, — різко відповіла я, вже хвилин п’ять помішуючи ложкою свій чай.

— Не гарячкуй. Ви просто повинні нормально поговорити і все з’ясувати.

— Я з дитинства постійно щось комусь винна. Повинна краще за всіх вчитися, повинна гарно себе поводити у суспільстві, повинна вигідно вийти заміж, повинна народити дітей! І ніхто! Ніхто жодного разу не спитав мене, а чого ж насправді хочу я. Ти ж чудово знаєш, що я не хотіла цього шлюбу, але родина — перш за все. І це «перш за все» я мовчки прийняла, а що тепер? Я буквально зжираю себе, коли Герман торкається мене, а я не можу відповісти йому взаємністю. Він мені сам казав, що інша йому не потрібна. Я ненавиділа себе за те, що відчувала симпатію до іншого чоловіка. І що вийшло? Тепер я дружина людини, яка мені привселюдно зраджує.

— Технічно, він тобі не зраджував.

— Аліно, ти повинна розуміти, що зазвичай трапляється після таких «прогулянок», — я закотила очі.

— Чому ти одразу хочеш вірити у найгірше?

— Я не вірю у найгірше. Я вірю в правду, — відклавши ложку, я нарешті залишила в спокої свій чай.

— Аріно, ти постійно повторюєш про те, що не кохаєш Германа. Тоді що саме зараз тобою керує? Ревнощі? Якщо є ревнощі, тоді існують і почуття. У всякому випадку, їх натяки.

— Вже точно не до цієї людини, — фиркнула я і схрестила руки на грудях.

— А мені здається, що ти просто хочеш себе в цьому переконати. Навмисно ігноруєш очевидне.

Я нічого н відповіла сестрі. Не встигла. До їдальні зайшла покоївка. Вона тримала в руках слухавку домашнього телефону.

— Хазяїн вас кличе, — дівчина подивилась на мене.

— Дякую, — я взяла слухавку і притулила до вуха. — Так?

— Чому ти не відповідаєш на мої дзвінки? — долинув суворий роздратований тон.

— Не вважала за потрібне.

— Ти образилась на мене? Вибач, було занадто багато роботи. Врешті-решт, я не у відпустку поїхав.

Від нагадування про відпустку мені раптом захотілось сміятися.

— Так, твоя правда, — відповіла я з кривуватою посмішкою. — Не у відпустку.

— Що з тобою?

— Нічого. Все чудово. Працюй, більше не відволікатиму.

— Аріно, в чому справа?

— Все чудово, любий. Працюй і розважайся, я благословляю, — я завершила виклик.

Серце швидко застукало в грудях. Я вперше дозволила собі ось так відкрито висунути протест. Навіть трохи моторошно стало.

— Аріно, краще було б спробувати нормально побалакати з ним, — порадила Аліна.

— Начхати, — я повернула телефон покоївці. — Якщо мене покличуть ще раз, не неси слухавку. Скажи, що я зайнята. — Я подивилась у вікно і помітила, що від учорашньої негоди не залишилось навіть і сліду. — Знаєш, — я перевела погляд на сестру. — Нам все ж таки треба поїхати у місто. Якщо вчора наша незапланована поїздка скасувалась, сьогодні неодмінно повинно пощастити.

— Не впевнена, що це хороша ідея, — обережно поділилась своєю думкою Аліна.

— Чому це?

— Ти зараз уся на емоціях. А це до добра не доведе.

— Припини, зі мною все в порядку. Я просто хочу відволіктися, тим паче я не можу продовжити роботу, бо мені не вистачає деяких фарб.

— Гаразд, — помовчавши декілька секунд, все ж таки погодилась Аліна.

Збиратися довго не довелось, я вдягла перше що трапилось під руку і зав’язала неслухняне волосся у пучок. Дочекавшись сестру, ми разом вийшли з будинку, на ґанку вже стояв Олексій, готовий відвезти нас куди йому скажуть.

— Ні, — впевнено відповіла я, коли охоронець відчинив дверцята автомобілю. — Ми поїдемо на таксі.

— Хазяїн наказав нікуди вас саму не відпускати, — відповів Олексій таким тоном, що сперечатись із ним зовсім не хотілось, але я не могла дозволити собі поступитися.

— Я ж вільна людина, хіба ні? — хвиля протесту, що несподівано огорнула мене ще в їдальні, тепер вже набрала повну силу і не бажала підкорятися розуму.

— Вільна. Я просто виконую вказівки керівництва, — все таким ж безапеляційним тоном відповів охоронець.

— Передай своєму керівництву, що я не хатня тварина, яку треба дресирувати. Я робитиму те, що вважатиму за потрібне.

Я не збиралась поступатися. Якщо вже механізм запущено, треба довести розпочате до кінця.

— Аріно, може, просто мовчки сядемо і поїдемо? — втрутилась у розмову Аліна. — Яка різниця, на чому саме поїдемо до міста?

— Суттєва, — відповіла я.

— Аріно Олексіївно, не змушуйте мене застосовувати силу.

— Не впевнена, що Германові це сподобається. Тож, краще просто не заважайте нам, — я дістала з кишені штанів мобільний і набрала службу виклику таксі.

Олексій теж комусь зателефонував. Я була впевнена на сто відсотків, що моєму чоловікові.