Розділ 5.

Прокинувшись наступного ранку, я несподівано для самої себе відчула якусь внутрішню зміну. Ніби все було як завжди, але лише на перший погляд. Живіт не болів, Герман завбачливо після всього, що між нами сталось вночі, попіклувався і приніс мені пігулку знеболювального. Але відчуття того, що колишня Аріна в мені померла, не бажало давати спокою.

А якою раніше я, власне, була? Просто дівчинкою, яка народилась у заможній родині. Колись ця дівчинка мріяла про кругосвітню подорож і професію археолога. Останнім пунктом у списку своїх бажань я надихнулась, коли подивилась фільми «Індіана Джонса». Вже значно пізніше тато мені детально пояснив, що бути археологом не так вже і весело.

У мене були якісні іграшки, кращі вчителі. Тільки ось з друзями якось не склалось. Але мені було добре наодинці із собою і своїми ляльками. Я жила у власному вигаданому світі. Зараз, коли я подорослішала, нарешті зрозуміла, що таке дитинство не зовсім позитивно вплинуло на мене. Я була і залишаюсь занадто наївною. Моє тіло вже давно було здатне на те, щоб виносити й народити дитину. А ось морально я досі не була готовою до такої величезної відповідальності.

— Мені хочеться зайнятися навчанням, — тихо промовила я, знаючи, що Герман вже давно не спить.

Так дивно було прокинутися в одному ліжку і ним, незважаючи на те, що він був моїм законним чоловіком.

— Я можу найняти для тебе кращих професорів. Повідом мені, яку спеціальність ти хочеш освоїти, і я все влаштую.

— Ні, ти не зрозумів мене, — я підвелась на ліктях і відчула неприємний спазм унизу живота. Здається, пігулка не допомогла на сто відсотків. — Я хочу піти навчатися до університету, які і всі інші нормальні люди.

— Виключено, — одразу відрізав Герман і перевів невдоволений погляд своїх чорних очей на мене.

— Чому? Хіба я забагато прошу?

— Твоє основне завдання, — він провів кінчиками пальців уздовж мого оголеного плеча, — бути хорошою дружиною і народжувати мені дітей. Навіщо тобі навчання, якщо я здатен забезпечити не тільки тебе, але і всю твою родину?

— Просто хочу це зробити для себе. Мені подобається вчитися. Вчителі казали, у мене до цього є неабиякі здібності.

— Ні, — Герман прибрав руку і поклав її собі під голову.

— Я не хочу бути зачиненою у чотирьох стінах, це несправедливо! — я підвелась з ліжка, ігноруючи біль, і швидко вдягла халат, щоб не дозволити чоловікові роздивлятися моє оголене тіло.

— Звідки раптом виникло таке нестримне бажання піти вчитися? — Герман трохи примружившись, подивився на мене і я занервувала.

— Можеш спитати у моїх батьків, я завжди любила і хотіла вчитися. І якщо вже ми тепер… У стосунках стали справжніми чоловіком і дружиною, невже я не маю права просто попросити про одну-єдину послугу? — мене переповнювало таке неймовірне роздратування, з яким майже не вдавалось впоратися.

— Тобто, ти вирішила, якщо розсунула переді мною свої ноги, що ти за замовчуванням повинна робити, бо ти моя дружина, я зобов’язаний виконувати всі твої примхи? — Герман сів.

Я чітко помітила, як в його очах спалахнув гнів.

— Хіба шлюб не повинен гарантувати повагу і згоду між подружжям? — я прикусила нижню губу.

— Саме так. Тому я і кажу, що можу тобі влаштувати домашнє навчання.

— Я не якась божевільна, щоб мене все життя утримували під замком! — не витримала я, сама від себе не очікуючи такої сміливості. Я затулила рота обома руками, ніби щойно брудно вилаялась.

— Це безглузда розмова, — Герман підвівся з ліжка і поспіхом вдягнув свої піжамні штани.

— Безглузда? Гаразд! Тоді… Тоді я припиню їсти і краще помру від голову, ніж усе життя проведу у чотирьох стінах! — я не знала, на що мені тиснути, тому просто керувалась інстинктами.

— По-перше, ти цього не зробиш. По-друге, я приїду і сам тебе нагодую, навіть якщо ти почнеш пручатися. Не випробовуй моє терпіння, Аріно, — Герман підійшов до мене і подивився з висоти свого зросту.

— Ти справжній монстр, — прошипіла я, відчувши, як через острах в мене затремтіли коліна.

— Ще і який, — він усміхнувся, ніби пишався цим, а в мене на очах з’явились сльози.

Я відвернулась і обхопила себе руками.

— Навіщо я взагалі тобі потрібна? Знайди собі іншу, у тебе ж є жінка, я бачила її, — крізь схлипи промовила я. — Начхай на контракт і зроби, що по-справжньому хочеш.

— Справа тут не в контракті. І інша на твоєму місці мені вже не потрібна, — глухим, геть незнайомим мені голосом, відповів Герман і вийшов зі спальні.

Більше ми не розмовляли і, якщо чесно, я зовсім не хотіла змінювати таке положення справ. Всередині мене вирували злість і банальне почуття протесту, що рвались назовні єдиним неконтрольованим потоком. Герман проводив більшу частину свого часу на роботі, а я сиділа в особняку під наглядом охорони і покоївок. Це було просто нестерпно — відчувати себе якоюсь тваринкою, яку неможна залишати навіть на секунду без уваги.

Мені хотілось мать можливість самостійно їздити у місто, гуляти парками, зазирати у всілякі книгарні та інші крамнички з цікавими дрібничками. Але у підсумку, я могла пересуватися лише околицями особняку, що були оточені височенним парканом. Мене ніби запроторили у тюрму.

Я припинила їсти не тільки через свій протест, просто зник апетит. Мила жінка-кухар, яку звали Євгенія, готувала дуже смачно і майстерно, але ані її вишукані крем-супи, ані запечені овочі і ніжне м’ясо ягняти взагалі мене не приваблювали.

Тиняючись будинком, ніби тінь, я повільно сходила з розуму, вже готова будь-якої миті залізти на стіну і вити. Єдине, що полегшувало мій стан — це програма, присвячена автоперегонам. Декілька разів я бачила у ній Сашка, він давав інтерв’ю кореспонденту, розповідав про те, наскільки важко буває у такому виді спорту. Дивовижно, але навіть дивлячись на нього в екрані телевізора, я відчувала, з яким захопленням скорочувалось моє серце. Після чергового випуску, я вивчила всю телепрограму і більше жодної передачі не пропускала, сподіваючись знову побачити хоча б на мить привабливе обличчя Сашка. Шкода, але він з’являвся нечасто.