Розділ 4.

Він виглядав чудово. Ніби модель, яка зійшла з обкладинки модного дорогого глянцю. Білі брюки, такого ж кольору сорочка з розстібнутим коміром. Кудряве світле волосся знаходилось у стані мальовничого безладдя, блискуче і неодмінно м’яке, якщо до нього доторкнутися. Блакитні очі з хлоп’ячою зацікавленістю роздивлялись шикарний інтер’єр нашого будинку.

Я на декілька секунд затрималась на сходах, щоб поспостерігати за Олександром трохи довше, ніж це дозволено нормами ввічливості. В його руках я помітила пишний букет білих троянд. Тонкі музичні пальці акуратно з дбайливістю тримали квіти, ніби погойдували сплячого малюка. Ця людина здалась мені ідеальною і, напевно, я закохалась в неї ще тоді, коли наші погляди вперше зустрілися.

Цей факт мене страшенно налякав, до того ж так сильно, що раптом стало недобре. Я не знала Олександра настільки, щоб ось так просто в нього закохатися. Та я і Германа теж майже не знала, але в його присутності моє серце чомусь завжди пришвидшено скорочувалось скоріш через страх, аніж через ніжні почуття до нього.

Олександр, ніби відчувши мою присутність, подивився на мене, а потім широко усміхнувся. Я була засліплена його красивою усмішкою і не бачила за нею всього, що зберігалось у погляді бездонних підступних блакитних очей.

Я швидко спустилась і також усміхнулась у відповідь. Олександр підійшов ближче, я відчула легкий приємний аромат чоловічого одеколону, з ледь помітною гіркою ноткою.

— Добрий вечір, — його спокійний голос народжував у моїх грудях якусь дивну приємну вібрацію, яка перетворилась на теплу хвилю, що повільно огорнула все моє тіло.

— Добрий вечір, — трохи невпевнено і навіть зачаровано відповіла я.

— Це для вас. Знак моєї перемоги і поваги. — Олександр простягнув мені букет. Коли я його взяла, гість поцілував мою руку.

Я дивилась у його ясні очі і ніяк не могла зібратися з думками, щоб щось відповісти. Олександр якось дивно впливав на мене, і я не могла зрозуміти: добре це чи погано.

— Аріно, чому ти досі тримаєш нашого гостя майже на порозі будинку? — до нас, спускаючись сходами, наближався Герман.

— Я… Ми просто, — я розгубилась і знервовано стиснувши букет у руках, випадково вколола шипами собі палець.

— Розумію, ти ще не звикла до ролі хазяйки, — Герман виглядав веселим і навіть безтурботним. Підійшовши до нас, він обійняв мене за плечі. — Що сталося?

— Вкололась, — відповіла я, притиснувшись губами до пораненого пальця.

— Так, квіти — річ підступна, — навіщось промовив Герман і простягнув Олександрові руку. — Дуже радий, що ви все ж таки прийняли наше запрошення.

— Як же я міг не прийняти? — рукостискання, на мій погляд, тривало довше, ніж потрібно.

Я раптом відчула напругу, що прозорою плівкою оповила простір.

— Може, підемо до їдальні? — запропонувала я.

— Так, звісно, — Герман так дивно подивився на Олександра. У душі затріпотіла тривога через те, що чоловік міг помітити цей дивовижний магнетизм між мною і Ломовим.

Ми сіли за вже накритий стіл, домогосподарка поставила букет у вазу і делікатно залишила нас втрьох.

— У вас чудовий будинок, — промовив Олександр, роздивляючись їдальню.

— Так, всі це кажуть. Я пишаюсь ним, бо він у певному сенсі уособлює мене, — гордо заявив Герман, розклавши серветку на своїх колінах.

— А я зовсім не люблю великі будинки. Була б можливість, мешкав би у машині і мандрував світом, — Олександр усміхнувся і охоче потягнувся за закусками.

— Я вважав, що ви же виросли з того віку, коли хочеться просто мандрувати і не піклуватися про своє майбутнє, — Герман кривувато посміхнувся.

— Але ж вік нічого не означає, чи не так? Це просто цифра. В Кореї, наприклад, вік починають рахувати ще з моменту, коли дитина знаходиться в утробі матері. Тому це все суб’єктивно. Хочеш побачити світ, роби це зараз. Ми завжди встигнемо зануритись у буденність.

— Припустімо, що ви маєте рацію. А як же робота? Мандрівки вимагають грошей. А як же близькі людини? Інколи вони потребують нашої підтримки.

— Я непогано і зараз заробляю, а близькі… Тут, звісно, вже більш складне питання.

Я дивилась то на Германа, то на Олександра. Їх розмова нагадувала гру в «пінг-понг», і така гра мені зовсім не подобалась. Я гадала, що мій чоловік запросив Ломова для дружньої бесіди і обговорення спільного захоплення. Але насправді склалось таке враження, що Герман просто хотів принизити гостя або ж самоствердитися за його рахунок.

— Олександре, а як ви зрозуміли, що хочете присвятити себе саме автоперегонам? — спитала я, щоб спробувати знизити градус напруги за столом.

— Можна просто Сашко. Якщо чесно, немає ніякої особливої історії. Я завжди був невгамовною дитиною, і тато просто вирішив мене віддати у цей спорт, щоб я витрачав свою енергію на трасі. Спочатку я вивчав автомобілі, пізніше сам сів за кермо. Мені сподобалось це заняття, ось я і занурився у нього.

— Згоден, історія дійсно без особливостей, — зазначив Герман і зробив декілька ковтків червоного вина.

Це ставало просто нестерпним, і я була здивована, що Сашко так просто і легко відбивав очевидні напади з боку мого чоловіка. Він просто удавав, а може і справді не помічав такого незрозумілого ворожого настрою Германа.

Я продовжила слухати їх розмову і все одно досі не могла зрозуміти, навіщо мій чоловік так нахабно себе поводив? Він не був схожий на людину, яка невпевнена в собі. Тоді, до чого це відверте приниження? Дивлячись на Германа, я знову переконалась, що в його душі не було нічого світлого. Ми із ним геть різні люди.

— А як щодо одруження? — продовжив він свою атаку.

— Це точно не моя історія, — Сашко сором’язливо усміхнувся. — Та і я поки що не бачу в цьому жодного сенсу. Хочу присвятити себе спорту, побудувати блискучу кар’єру.

— Розумно, — Герман знову якось дивно подивився на мене.

Наступна частина розмови минула так само неприємно і з тонким завуальованими знущанням. Герман ставив усе нові й нові запитання і намагався знайти у відповідях Сашка виключно негативний вплив. Це вже почало мене просто злити. Може, Герман і заможна людина, але це все одно не надавало йому жодного права принижувати інших людей. Він був ніби хижаком, акулою чи косаткою, яка звикла гратися зі своєю жертвою, кружляти біля неї, підкидати, оглушувати, не кваплячись розпочинати трапезу. Таке видовище виглядало моторошним. Але разом із цим я відчувала і захват. Сашко поводив себе гідно і це мене приємно вразило.