Розділ 3.

Я абсолютно нічого не знала про перегони і всі тонкощі цих змагань. Коли ми з Германом зайняли свої місця, нам одразу принесли прохолодні напої. Люди почали потроху заповнювати трибуни, прихопивши різнокольорові прапорці і кепки. Навколо панували веселощі та передчуття майбутньої розваги. У нашій ложі, навпаки, зберігався неприємний спокій, змішаний з напругою.

Мої думки чомусь були сконцентровані на Олександрі Ломові. Я прокручувала у голові нашу коротку розмову, пригадувала правильні риси обличчя. Яскравими відбитком закарбувались очі. Такі виразні і неймовірно красиві, прикрашені легким золотом вій. Мені не варто було думати про іншого чоловіка. Це було неправильно, у будь-якому випадку, цьому мене завжди вчила матір. Я крадькома подивилась на Германа. Поруч із ним сів якийсь чоловік, напевно, бізнес-партнер чи ще хтось з ділового оточення. Вони тихо спілкувались між собою і часом сміялись. Герман влаштував свою руку на моєму коліні, чи то позначивши цим жестом свою територію, чи то невербально давав зрозуміти, що без нього я не маю права навіть ворухнутися. Незважаючи на тактильний контакт, у мене склалося враження, що Зацепін зовсім забув про моє існування.

Я щиро бажала щось почати відчувати до свого чоловіка. Адже так правильно, так повинно бути, цьому мене вчили матір і няня. Але моє серце вперто мовчало, але пришвидшено застукало лише від однієї думки про Олександра. Я навіть злякалась цієї несподіваної реакції.

Десь унизу, неподалік від гоночних машин, промайнула фігура Олександра. Я одразу його впізнала, бо побачила знайоме золотисте волосся. Нахилившись трохи вперед, я хотіла прослідкувати, куди він піде, але Олександр вже десь зник.

— Все гаразд? — Герман сильніше стиснув моє коліно і якось занадто уважно подивився на мене.

— Так, — я дуже розхвилювалась і випадково прикусила нижню губу.

— Побачила когось знайомого? — він наблизився до мене і подивився так, ніби намагався знайти у виразі мого обличчя натяк на брехню.

— Ні…   Просто…, — я на мить замовкла. — Нудно трохи стало. Я зовсім не знаюсь на перегонах.

— Германе, твоя дружина — справжній ангел, — засміявся співбесідник мого чоловіка.

— Так, це вже точно, — Зацепін трохи розслабився, його погляд припинив бути таким прискіпливим. — До речі, познайомся, Сергій, це моя Аріна.

— Дуже рада нашому знайомству, — я потиснула Сергієві руку.

Як дивно. Герман спокійно поставився до того, що я продемонструвала максимальну люб’язність до його партнера. Але коли я обмінялась стриманою світською ввічливістю з Олександром, чоловік здався мені вкрай невдоволеним.

— Я теж дуже радий. Сподіваюсь, вам вдасться розтопити серце нашого крижаного Германа. Хто знає, може в майбутньому він нарешті стане м’якішим, — доброзичливо промовив Сергій і знизив плечима.

— Не кажи дурниць, — обірвав його Герман. — І не лякай мені Аріну, вона і без того страшенно боїться, — чоловік ледь помітно усміхнувся і знову занурився у ділові розмови, досі міцно стискаючи моє коліно.

Коли почались перегони, я трохи пожвавішала і спробувала поринути у суть цього видовища. Вереск шин і рев двигунів вдарили по вухах і викликали неймовірну хвилю адреналіну у вболівальників.

Зазначивши для себе, якою автівкою керував Олександр, я вже більше години слідкувала виключно за нею. Серце мимоволі стискалось кожного разу, коли червону машину з широкими чорними смугами на боках, заносило на різких поворотах. Дійсно моторошний вид спорту. Я це чітко зрозуміла, коли одна з автівок не увійшла в поворот і врізалась в трибуну, а потім декілька разів перевернулась у повітрі, безформною купою металу, впавши на землю.

Я здригнулась від страшного звуку удару машини об покриття треку. Герман зі своїм товаришем навпаки — розсміялись, задоволені тим, що стало на одного суперника менше. Це було просто жахливо! Перегони продовжувались, а дискваліфікованого учасника забрали з траси, у той час, поки розбиту автівку відбуксували евакуатором.

Дякувати богу, що з Олександром нічого подібного не сталося. Судячи зі слів коментаторів, пан Ломов вів себе нахабно і ризиково на трасі, чим, власне, і намагався вирвати у суперників свою перемогу.

Мене почало трохи нудити. Часом я просто не могла дивитись на перегони. Ще декілька автівок зійшли з дистанції, одна з них навіть спалахнула, але все обійшлось — її вчасно загасили.

— Чому очі заплющуєш? — почула я голос свого чоловіка.

— Страшно, — відповіла я, не здіймаючи погляду на трасу.

— Чого саме ти боїшся? — він усміхнувся, ніби глузував з мого боягузтва.

— Не знаю. Всього потроху. Це дуже жорстокий вид спорту. Деякі машини просто на друзки розтліються, а всім весело. Тут немає нічого смішного.

— Ти просто молода ще і зовсім нічого не розумієш, — Герман обійняв мене за плечі. Це була несподіванка для мене, відчути не грубі залізні обійми, а просто м’яку підтримку. — Ніхто ж нікого не змушує. Вони стають гонщиками за власним бажанням і заробляють на цьому великі гроші.

— Жодні гроші не варті людського життя, — з обуренням промовила я.

— Твоя правда, тільки от люди про це часто забувають.

— А ви… Ти наважився би взяти участь у цьому?

— Ні, я занадто ціную своє здоров’я і здоров’я близьких мені людей. Ненавиджу грати почуттями, ненавиджу змушувати будь-кого хвилюватись через мене. Це все ж таки неправильно.

Я нічого на це не відповіла, але вглибині душі була згодна з думкою Германа.

Перегони продовжувались і, на щастя, аварій більше не виникло, хоча ризики були, до того ж суттєві. Напевно, за цей проміжок часу, поки я спостерігала за автівкою Олександра, я прожила декілька життів. Це було дуже хвилююче, дуже тривожно. Навіть голова трохи розболілась. Врешті-решт, перемогу у цих жорстоких перегонах все ж таки отримав пан Ломов. Герман дуже цьому зрадів. Перемога Олександра принесла йому солідний виграш на ставках. На честь цього мій чоловік запросив переможця до нас додому на святкову вечерю.