Розділ 2.

Я перебирала сукні, частину з яких перевезла з батьківського будинку, а іншу, яку мені купив Зацепін перед весіллям. Що-що, а назвати його жадібним я не могла. Як тільки призначили дату нашого весілля, Герман одразу придбав для мене все, що тільки може знадобитися, на його думку, дівчині: якісний одяг, краща косметика і прикраси з іменитих ювелірних будинків. Я була ніби лялькою, яку прагнули бачити виключно бездоганною.

Мені була дико неприємна одна тільки думка, що доведеться виряджатися для колег Германа. Це принизливо! Я ж не породистий кінь і не дорогий ексклюзивний автомобіль, яким неодмінно треба похизуватися перед друзями і прорекламувати його з усіх боків. Але поки що я просто не мала права пручатися власному чоловікові. Я зовсім його не знала і не могла бути впевненою, що він не скривдить мене, якщо раптом зіткнеться з протестом з мого боку. Тому я одразу для себе визначила, що поводитимуся обережно. В усьому.

З важким серцем я все ж таки дістала з шафи темно-бордову сукню довжиною вище колін і з відкритою спиною. Це вбрання мені купив Герман. Я його жодного разу ще не вдягала і не зробила б цього, бо воно геть не відповідало моїм смакам. Але серед іншого мого одягу не було такої сукні, яка цілком задовольнила всі забаганки Зацепіна. Покрутивши сукню, я скептично її роздивилась і все ж таки наважилась зупинити свій вибір саме на ній. Раніше я надавала перевагу зовсім іншому одягу, але, схоже, і цієї звички доведеться незабаром позбутися.

Переодягнувшись, я встала навпроти дзеркала і судомно спробувала натягнути низ сукні ще нижче, але все марно. Начебто і одягнута, а таке відчуття, що зовсім оголена. Розплутавши своє кудряве волосся, я його збила руками і перекинула на одне плече. В очах чітко прослідковувалась туга. Спробувала усміхнутися самій собі, але нічого не вийшло, якийсь засмучений оскал, але вже точно не радісна усмішка.

Двері у спальню несподівано відчинились і до кімнати ввійшов Герман. Побачивши мене, він різко зупинився і подивився на мою фігуру важкими вивчаючим поглядом. Я зіщулилась і схрестила руки на грудях, ніби у марній спробі відгородитися від свого чоловіка.

Незатишна тиша неприємно стиснула плечі, я відчула себе, ніби під мікроскопом. Чіпкий погляд ковзав по мені, вивчав мене, шукав якісь недоліки або ж навпаки — переваги. Слабка усмішка повільно розквітнула на вустах Зацепіна, і мені одразу стало трохи легше.

— Вражаюче, — він наблизився і зупинився позаду мене.

Наші погляди зустрілись у відображені. На тлі високого і кремезного Германа я виглядала геть дрібною. Його великі долоні лягли мені на плечі, і я зовсім припинила рухатися. На одному пальці у мого чоловіка блищала обручка, а на іншій руці на великому пальці таємниче мерехтів масивний перстень з великим рубіном.

— Що робитимеш з волоссям? — спитав Герман, перемістивши одну руку мені на талію.

— Хотіла залишити його просто розпущеним, — тихо відповіла я, відчувши, як шалено раптом застукало в грудях серце.

— Ні, — промовив Зацепін, трохи насупившись. — Краще збери його, — він притиснув мене щільніше до себе, бляшка ременю боляче вп’ялась у поперек. — Гаразд? Хочу бачити твою лебедину шию. — Прошепотів Германі і схилившись до мого плеча, поцілував його.

— Як скажеш, — ледь чутно відповіла я.

Підібравши волосся, я старанно підколола його, але декілька неслухняних локонів все одно висковзнули із зачіски. Сховати їх назад мені не вдалося. Узявши сумочку, я вийшла на вулицю, де на нас вже терпляче очікував водій. Здається, його звали Олексієм.

Герман стояв трохи в стороні і розмовляв із кимось по телефону. Його тон був суворий, в ньому відчувались металеві нотки. Подумки я зазначила, що зі мною мій чоловік розмовляла все ж таки трохи інакше, це навіть заспокоїло.

Я декілька хвилин стояла на сходах, не знаючи, що мені робити: сісти в автівку, дверцята якої вже відчинив водій чи дочекатися Германа. На щастя, він незабаром закінчив бесіду.

— Готова? — чоловік підійшов до мене і уважно роздивився кінцевий результат. — Чудово. Те, що треба. Сідай, — він провів мене до автівки і допоміг сісти.

Протягом всього шляху Герман був зайнятий телефонними розмовами. Закінчивши говорити з однією людиною, він одразу телефонував іншій і продовжував вести дискусії на теми бізнесу, цінних паперів і майбутніх поставок продукції. Я не прагнула розібратися в усьому цьому, тому просто дивилась у вікно.

— Домовились, зустрінемося вже на перегонах, — чоловік завершив чергову розмову і поклав одну долоню мені на коліно. Цей його хазяйновитий жест був мені неприємним. Так зазвичай торкаються домашніх тварин, прагнучи показати, хто тут головний чи просто бажають переконатися, що коштовна річ нікуди не зникла. — Сумуєш? — Герман сховав телефон у внутрішню кишеню піджаку і перевів погляд своїх темних очей на мене.

— Ні, — намагаючись виглядати якомога переконливішою, відповіла я.

— А мені здалось, що сумуєш. Вибач, багато роботи. — Зацепін натиснув якусь кнопку, вмонтовану у панель дверцят і перегородка автоматично розділила салон і водійський відсік.

Я занервувала і хотіла відсунутися, але Герман притягнув мене до себе. Моє серце ніби провалилось у шлунок через ту хвилю страху, що буквально огорнула мене. Я розуміла, що рано чи пізно доведеться підкоритися своєму чоловікові, але цей момент відчайдушно хотілось відстрочити.

Зацепін не помічаючи, а, можливо, банально ігноруючи моє тремтіння, почав цілувати мене в шию, трохи боляче стискаючи у своїх руках талію. Я замружилась до різнокольорових крапок перед очима і, здається, ненавмисно прикусила губу. Тільки не це! Тільки не зараз!

Його дотики і поцілунки не викликали в мені нестерпну огидну, вони просто лякали мене. Цей страх змушував мене інакше реагувати на будь-яку дію з боку Германа. Бо саме він і був джерелом цього моторошного почуття, що так міцно вкоренилось у моїй душі.

— Будь ласка, — прошепотіла я, притуливши долоні до широких твердих грудей чоловіка. Він вже навис наді мною, притиснувши мене до шкіряного сидіння усім своїм тілом. — Не треба. Не зараз, — тремтячим голосом попросила я.