Глава 8

Церемонію єднання молодят планували провести в місцевому храмі, який розташовувався неподалік від маєтку Бернвальдських посеред мальовничих околиць невеликого містечка Рейдар. Згідно зі звичаєм, Лотер і Айріль їхали в одній весільній кареті, прикрашеній гірляндами барвистих квітів. Сидячи у транспорті на м’яких сидіннях одне навпроти одного, молодята занурилися у важкі роздуми. В кареті панувала тиша, гнітюча й нестерпна, кожен думав про своє. Лотер почувався так, наче незабаром відтинатимуть голову та позбавлять магії, а Айріль також не вельми раділа майбутньому шлюбу. Не воліла бути некоханою, небажаною, огидною… Хай там як, Бернвальдський насправді вродливий. Мужній, статний. Ззовні схожий на красеня з жіночих романів, на отой уявний ідеал суворої краси, який Айріль нерідко малювала у власних думках, проте… Чужим був той «ідеал». Серце гордого, волелюбного чоловіка ніколи їй не належатиме. Мабуть, подумки лине до рудокосої дружини головнокомандувача, а хіть вгамовуватиме з Лаенеллою, або з іншою вродливою дівчиною. На власному весіллі Айріль почувалася небажаною гостею, ненависною, потворною ардвандоркою…

— Пан Раддал… Ваш друг? — зрештою, Айріль порушила гнітюче мовчання, холодно зиркнувши на насупленого нареченого.

— Так. Ми разом ходили в походи, воювали… — нервово кахикнувши, Лотер ледь стримався, щоб не сказати «з ненависними ардвандорцями», оскільки його наречена одна з них. — На щастя, настали мирні часи… — сутужно зітхнувши, втупився у віконце карети.

— Лотере… Насправді мене також не радує цей шлюб, як і вас, але обставини змушують миритися з волею правителів, — холодно констатувала Айріль, мружачи темні очі. Судомно видихнувши, поправила на голові прозорий флер. — Ще й нарядили, мов ляльку…

— Ми ж з вами не діти, панно Айріль, — Лотер навіть не дивився в бік нареченої, в його хрипкому голосі з відвертим невдоволенням відчувалася приреченість. — Сподіваюся, ми порозуміємося, як і домовлялися… Після весілля хазяйнуватимете в маєтку, як повноправна господиня, але ніколи й за жодних обставин не станете втручатися в моє особисте життя, — кожним словом краяв дівоче серце, мов гострим клинком. — Не дошкулятимете мені запитаннями, де ночував, куди ходив…

— Я зрозуміла, — різко відрубала Айріль. — Мені двічі повторювати не варто! Наче й не дурепа, хапаю все на лету… До речі, в пана Раддала гарна дружина, мила… — мовила вкрадливо та з певним натяком на те, що все зрозуміла. Помітила, як зі згадкою про Лауру наречений враз напружився й блимнув темними очиськами, затамувавши дух. Авжеж, торкнулася прихованих ран…

— Так, вона… Дружина друга. Та при надії… Під серцем носить дитя… Цілителі кажуть, що буде хлопчик, сильний маг… — прохрипів Лотер з таким смутком, наче в нього відібрали найцінніший скарб. Сьогодні вкотре побачив її, рудокосу богиню Лауру, жадібно всотуючи поглядом отой дивовижний образ… Насправді закохався в пані Раддал з першого погляду, коли друг Ньорден представив її в королівському палаці на балу. Звісно, відчайдушно приховував почуття від оточуючих. А Лаура при надії… Хоч термін ще маленький, але пані Раддал вже одягнула вільну сукню з зеленого атласу, також її милі щічки трохи округлилися, а очі… В тих сапфірових плесах сяє стільки любові, тепла, безмежного щастя й щемливої ніжності! Авжеж, друг Нерд кохає дружиноньку до божевілля, на руках носить, пестить, оберігає, балує! Чому ж йому, Лотеру, боги не дарували таке щастя? Натомість «нагородили» потворною жабою в білих рюшах, клятою ардвандоркою, яка сидить навпроти та зиркає витрішкуватими очиськами, ще й характер має, наче в заматерілого вояки!     

«Кохає її… Боги, Як же він кохає ту пані Лауру! Чому ж досі маги-вчені не винайшли заклинань чи зілля, яке позбавлятиме мук нерозділеного кохання? Чому ж в цьому світі все так складно? А мені за що це все? Як житиму з тим, хто мене ненавидить, зневажає? Як…» — доки Айріль терзала себе болючими запитаннями, карета молодят наближалася до храму й за хвилину зупинилася біля невисокої, кованої огорожі.

— Що ж, Лотере… — іронічно зітхнувши, Адвінська понуро зиркнула на блідого нареченого, помітивши в його скляних очах відвертий розпач. — Сподіваюся, наша «жертва» не буде марною. Вона задовольнятиме не лише правителів обох королівств, а також і богів, які нерідко ладні знущатися з нас, простих смертних… — з цими уїдливими словами дівчина рвучко штовхнула дверцята карети й не дочекавшись допомоги, самотужки випхалася надвір. Звісно, до неї відразу поспішив кремезний Едґар, схвильовано простягаючи правицю, але його допомога вже не знадобилася.

— Ось і мій захисник! — підморгнувши рудокосому охоронцю, Айріль діловито уперла руки в боки. Гордовито задерши підборіддя, окинула цупким поглядом решту карет з гостями, які прибули на церемонію єднання. — Що ж, де мій дорогоцінний батько? — відшукавши в урочисто вбраному натовпі маґ’ерла Адвінського, його ардвандорських охоронців та Найрен, дівчина відразу поспішила до них, оскільки саме батько згідно зі звичаями повинен супроводжувати наречену до вівтаря. До Лотера навіть не обернулася. Не воліла вкотре споглядати в його очах невимовні муки через клятий шлюб. Зрештою, впевнено покрокувала вперед, в бік входу до храму, де й очікував неабияк напружений батько.  

Під час церемонії єднання Лотер почувався так, наче в Судний День постав перед богами й невідворотно близиться розплата за усі гріхи. Скляним поглядом втупився в шлюбний артефакт, що виблискував на вівтарі, а ліворуч застигла вона, потворна, ненависна жаба, яка за мить стане законною дружиною… Холодно й приречено цідив слова шлюбної присяги, наче їх з грудей виривали проявами примусовою магії, як в полоненого на допиті. В тумані цього божевілля відлунював і голос Айріль. Ардвандорка також промовляла слова присяги, вивчені заздалегідь. Впевнено, хоч і не вельми охоче. Та чи переймався Лотер її почуттями? Саме цієї миті зосередився на власних, гнітючих, роздираючих, а за крижаним панциром лише посилювалася люта ненависть до потворної дівчини…