Розділ 3.

Цей ранок був одним з тих, коли не хочеться квапитися і швидко вставити з ліжка, аби зайнятися повсякденними справами.

Я прокинулась з думкою, що все буде добре. Просто. Все. Буде. Добре. Досі не вірилось, що я і Герман нарешті змогли нормально поговорити. І нехай багато моментів ще залишилась остаточно невирішеними, тим не менш, здається, ми зробили величезний крок уперед. Перший за весь час нашого шлюбу.

Остаточно прокинувшись, я потягнулась у ліжку. Але опустивши руку на сусідню подушку нічого, окрім холодних простирадл, не знайшла. Звісно, я очікувала зовсім на інше, але довелось швидко себе заспокоїти тим, що Герман рідко коли дозволяв собі довго спати. Робота вимагала багато часу і зусиль.

Взагалі з таким жорстким графіком важко залишатися саме людиною, тут потрібно бути кіборгом, не інакше. Власне, напевно, тому Германові важко було знаходити ту тонку межу, де закінчувалась робота і починалось особисте життя.

Підвівшись з ліжка, я визирнула у вікно. Блакитне небо з пухнастими білими хмаринками викликало в мене усмішку.

В такий вдалий час, коли природнього світла доволі багато, простіше зробити які-небудь гарні фотографії або ж сісти за написання картини.

Всередині мене все, ніби завирувало і руки зачухались у бажанні швидше взятися до роботи. Але для початку треба було поснідати, бо режим дня ніхто не скасовував.

Я вийшла зі спальні, спустилась на перший поверх і практично пройшла повз кабінет Германа, але в останню мить чомусь зупинилась.

Двері були прочинені і периферійним зором я вловила якийсь рух. Перше, що мені спало на думку, Герман там зі своєю коханкою… Ні. Герман так зі мною точно не вчинив би. Він, звісно, мав певні проблеми із самим собою, але ж не настільки серйозні, щоб займатися коханням з Ларисою прямісінько у кабінеті, куди будь-якої миті міг хтось зайти. Наприклад, я.

Хитнувши головою, я спробувала позбудитися огидних думок і акуратно підійшла ближче до прочинених дверей. Лариса стояла до мене спиною і щось старанно шукала на столі у Германа. Мого ж чоловіка ніде не було видно. Я одразу відчула, що тут коїться щось погане.

— Що ти тут робиш? — я зайшла до кабінету.

Лариса здригнулась, помітно злякавшись і зовсім не очікуючи, що її застануть зненацька.

— А тобі яка різниця? — вона різко обернулась. — Йди собі.

Той факт, що Герман не попросив цю жінку забратися з нашого будинку, неприємно дряпнув у грудях. Я вирішила, що після нашої нічної розмови більше не побачу тут Ларису.

— Що ти тут шукаєш? — я нікуди не збиралась йти. У будь-якому випадку, поки не почую чітку відповідь.

— Тебе це не стосується, — знервовано відповіла Лариса. — І можеш радіти, сьогодні я їду звідси.

Все ж таки Герман вирішив це питання. Це мене потішило. Я навіть не змогла приховати усмішку. Якщо чесно, то я думала, що історія з цією Ларисою виявиться значно складнішою. Але ні. І це було дуже дивно.

— Зарано радієш, люба. Народиш дитинку, Герман її в тебе забере, а ти вирушиш назад до своїх батьків. А твоє місце посяду я. Чи ти вирішила, що Зацепін ось так легко все забуде і ви житимете довго й щасливо? Дорогенька, ти абсолютно не знаєш свого чоловіка. І це твоя основна проблема, — Лариса повільно підійшла до мене, так зазвичай підповзає гадюка, щоб напасти на мишу і проковтнути її.

Ця жінка не була такою дурепою, якою могла здатися на перший погляд. Вона чітко знала, куди варто бити. Її слова болюче зачепили мене, але я змогла зберегти спокійний вираз обличчя.

— Яка твоя роль у цій історії? — задумливо спитала я, витримавши важкий погляд Лариси. — Навіщо ти погодилась на весь цей цирк?

— Дізнаєшся, — вона якось дивно посміхнулась, ніби володіла такою інформацією, що була на кшталт справжньої бомби. — Коли-небудь дізнаєшся, але боюся, вже буде запізно.

— Що ти верзеш? — я насупилась.

Вся ця розмова мені абсолютно не подобалась.

— Шкода, — Лариса глузливо розсміялась мені в обличчя. — Миле личко, а мозку ані дрібки. Насолоджуйся подружнім життям, поки є така можливість, — вона вийшла з кабінету, відчутно зачепивши мене плечем.

Я озирнулась на всі боки. Все наче знаходилось на своїх місцях.

Зачинивши за собою двері, я пішла до їдальні.

Лариса з гордовито здійнятою головою зібрала всі свої речі і пішла з будинку. Я дивилась їй у спину і чітко відчувала, що роль цієї жінки ще незавершена. Може, я лише фантазувала, але Лариса так просто не дозволить про себе забути.

Цей день минав, які і усі попередні. Я знову працювала, але погані думки не давали мені спокою. Лариса щось шукала в кабінеті Германа і навряд чи якусь свою прикрасу. Тоді що? Гроші? Якісь документи? Ні. Маячня.

Здається, я почала собі казна-що вигадувати. Це не дивно, враховуючи ті обставини, в яких я знаходилась. Але все ж таки Герман повинен був дізнатися, що ця жінка нишпорила в його особистих речах.

Повернувшись до роботи, я не помітила, як день плавно перетворився на тихий вечір. Відклавши пензель убік, я подивилась на свою завершену картину скептичним поглядом. Вона мені подобалась, але я завжди старалась не перехвалити себе. Ставила кожного разу нову мету, досягала її, таким чином випробовуючи себе. Тільки так можна помітити ріст. У будь-якому випадку, саме про це стверджували мої викладачі.

— Привіт, — я відчула легкий, обережний поцілунок у шию. — Це для тебе.

Солодкий аромат троянд залоскотав у носі перш, ніж я побачила їх. Граний букет, який виявилось важко обхопити одразу обома руками. Оксамитові темно-червоні троянди з блискучою вологою на ніжних пелюстках.

— Дякую, — у моєму голосі пролунала дивна недовіра.

Напевно, я просто не звикла до того, що Герман здатен робити для жінки такі приємні дрібниці.

— Вони чудові, — я глибоко вдихнула тонкий аромат квітів.

— Вирішив, що вони тебе трохи потішать, — Герман присів навпочіпки і зазирнув мені в очі.