Пролог.

Він знову не приїхав додому. За вікном вже панувала глибока ніч і я чудово розуміла, що його затримала не робота чи яка-небудь позачергова нарада. Напевно, він знову загубився десь серед нескінченої низки елітних нічних клубів і барів зі звабливими неоновими вивісками.

Неодмінно, вранці я знову побачу на комірі його зім’ятої білосніжної сорочки сліди чужої жіночої помади. Знову зустріну погляд, сповнений болю, каяття і гордовитої крижаної злості. Навряд чи він мені хоча б щось скаже. Просто піде спати до окремої кімнати. Потім засяде за роботу в кабінеті, а черговий світанок зустріне з недопалком, затиснутим між пальцями.

Ми припинили розмовляти одне з одним, навіть поглядами зустрічаємося через раз. Він ненавидить мене. Я відчувала цю ненависть, здогадувалась про неї, розуміла її природу. Мені було боляче через те, що я перетворила наше життя на руїни. Таку дурнувату помилку я навряд чи колись зможу собі пробачити. Які б сварки не виникали між мною і Германом, я ніколи не хотіла свідомо йому нашкодити. Не хотіла змушувати його страждати. Злилась, це правда, але, щоб зробити йому боляче — ні.

Все всередині мене змінилось з настанням вагітності. Я ніби прокинулась від тривалого хворобливого сну і тверезо подивилась в обличчя реальності. Жодна закоханість чи швидкоплинна слабкість не вартували того, щоб дитина жила і зростала без матері. І тепер я це зрозуміла, правда, занадто пізно.

Батьки консультувалися з різними висококваліфікованими адвокатами, але ніхто нічим допомогти не зміг. Одна половина знаходилась під впливом Германа, а інша стверджувала, що у контракті був відсутній пункт, пов’язаний з претензіями матері на дитину. В будь-якому випадку, навіть без існування цього контракту у наших родинах завжди було прийнято, щоб дитина залишалась із батьком. Така традиція, бо дитина — це нащадок і інвестиція. Може, саме тому багато жінок у нас ніколи не прагнули до розлучення.

Іншого виходу, окрім як підкоритися Германові, у мене не залишилось. Але таке рішення було для мене загибеллю. Серце болісно стискалось лише від однієї думки, що в мене заберуть дитину. Заберуть, як тільки я подарую їй життя. Гірке відчуття, що я всього лише стала розмінною монетою в інтересах батьків і власної недосвідченості, зводило з розуму. Мені було лячно, але я розуміла, що зараз не можу опустити руки. Необхідно щось зробити, виправити ситуацію. Та чи можливо це? Як кажуть, розбиту чашу не склеїти.

Я тихо пройшла повз прочинені двері, що вели до кабінету Германа. Він, як зазвичай, сидів на шкіряному дивані, між пальців знову був затиснутий недопалок, обличчя сховалось у долонях, а лікті втиснулись у коліна. Вся поза мого чоловіка мовчки кричала про його безсилля, втому і відчай.

— Йди геть, — почула я тихе й зле. — Йди геть, я тобі кажу! — Герман здійняв на мене погляд своїх запалених червоних очей.

А я завмерла на одному місці як ідіотка, навіть поворушити кінчиками пальців не змогла. Чоловік різко підвівся з дивану, підійшов ближче і з такою силою зачинив двері прямо у мене перед обличчям, що я навіть відчула, як неприємний легкий вітерець торкнувся щік.

Я все зіпсувала…