Глава 1

Еві сиділа за порожнім столом, спостерігаючи за тим, як один з арабів про щось говорив телефоном, а інший, склавши руки на грудях, не зводив з неї розгніваного погляду. Ще двоє вивалили на стіл все з її жіночої сумочки, прагнучи щось там знайти. Еві лише безсило спостерігала за цим всім. Вона голосно шморгнула носом, витираючи мокре від сліз підборіддя. Що відбувається? Чого її притягнули сюди? І що їм потрібно? Чому Хасан сказав, що не знає її? Господи, запитань більше, ніж відповідей.  

Чоловік з телефоном повільно озирнувся й вимкнув засіб зв’язку. Його очі палали гнівом, а руки стискалися в німій злобі. Він засунув телефон до кишені й рушив в її бік. Евелін відсахнулася, втиснувшись в спинку стільця та мріючи в цю ж хвилину опинитися вдома. Він безцеремонно схопив її за руку й витягнув із-за столу. Еві лише незадоволено скрикнула. Та сильні руки розвернули її обличчям до стіни й поклали долоні на холодну поверхню. Вона відчула його дихання над своїм вухом. Серце Еві злякано затріпотіло, а мозок шукав вихід з ситуації.

Долоні незнайомця пройшлися по її стегнах. Еві ледве не задихнулася від обурення. Вона спробувала повернутися до чоловіка обличчям, та він безцеремонно шарпонув її назад.

– Ви що собі дозволяєте? – гаркнула вона. – Припиніть!

– Стій спокійно, злочиннице! – засичав він. – Це звичайний обшук! А раптом ти ховаєш зброю десь в трусиках?

– Я – не злочинниця! – промовила вона до стіни. – Відпустіть негайно!

Та липкі руки продовжували обмацувати її тіло. Відраза була такою великою, а безсилля таким очевидним, що сльози виступили в дівчини на очах. Він важко дихав за її спиною, довго затримуючи долоні на її сідницях та грудях. Еві скривилася, ледь стримуючи схлип, який рвався назовні.

– Чисто! – почула вона за спиною.

– Тут теж! – відповів хтось з чоловіків. – Зброї немає!

Її повернули обличчям до столу.

– Сядь! – гаркнув незнайомець. – Ти хоча б розумієш, куди всунула свою дурнувату голову? Ти хоча б знаєш, що буває за напад на особу королівської родини?

– Я ні на кого не нападала, – фиркнула вона, поправляючи блузку.

– Невже? – гаркнув він. – А служба безпеки принца Мустафи іншої думки про це!

– Принца Мустафи?

– Так! Принца Мустафи бін Мохаммеда бін Хасана аль–Нахайяна…

– Тобто…

– Так! Чоловік, на якого ви дозволили сьогодні підняти свою прокляту руку, являється сином короля Дубай! І згідно законів – вас чекає покарання за напад на особу королівської крові.

Еві стисла вуста, заламуючи руки під столом, оскільки коліна тремтіли через слова незнайомця. То Хасан це його друге чи третє ім’я? Насправді, він принц Мустафа?

Що ще він приховав від неї? Якою ж дурепою вона була, коли вірила у кохання, коли оплакувала Хаса… Мустафу? Та він не вартий жодної її сльозинки. Він дозволив їй пройти через отаке приниження, як обшук. Її обмацував цей огидний чоловік з неприємним запахом з рота, з темними, як ніч очима, та огидними й мокрими від поту долонями.   

– І що тепер буде зі мною? – підняла вона очі на чоловіка, який свердлив її поглядом.

– Тобі буде винесено вирок! І… вирок буде приведений у виконання…

– І який вирок може мене чекати? – запитала вона, відкинувшись на спинку стільця.

– Скоріше за все, смертна кара! У нас вона проходить по–різному: забиття каменями, відсікання голови або забиття батогом до смерті.    

Обличчя видовжилося від почутого. Вона, навіть, не встигла приховати шокований вираз обличчя.

– Що? Це жарт? – запитала вона, втупившись у височенного співрозмовника, який схилився над нею.

Вона ж вагітна! Хіба вони зроблять таке з нею?

– Чому жарт? – він поклав долоні на стіл, нависаючи над дівчиною. – Повір, ти в такому лайні, що жарти тут недоречні!

– Я хочу поговорити з Хасан… Мустафою! – промовила вона, склавши руки на грудях.

Брови незнайомого чоловіка поповзли догори, а вуста розплилися в зухвалій посмішці. Він озирнувся на іншого охоронця, який стояв біля виходу й вони голосно зареготали.

– Ти розумієш, чого вимагаєш? Принц не стане виконувати твої «забаганки»! – спокійно сказав огидний араб. – Він – член королівської родини, а ти – злочинниця!

– Ми знайомі! – кинула вона.

– Навряд чи!

Вона озирнулася, шукаючи свої речі, аж поки не згадала, що вони залишилися в Ділана.

– У мене є докази нашого… близького знайомства…

– Покажи!

– Вони у мого друга…

– Телефонуй! – промовив він, протягнувши їй телефон.

Еві схопила телефон і вже хотіла набрати номер, як раптом в думках промайнула одна думка.

– А вам це навіщо? Навіщо вам фото?

Він усміхнувся одними губами, але очі так і залишилися холодними.

– Твій друг зняв відео твого нападу на принца! Якщо це відео загрузять в Інтернет, тебе врятує хіба що диво!

– Я цього… я…

– Тож у твоїх інтересах вмовити товариша привезти нам це відео…. І все те, що компрометує принца Мустафу…

– Я не стану телефонувати! – відрізала вона, відсунувши від себе власний телефон. – І вам не вдасться мене залякати. Якщо я не з’явлюся завтра на роботі, ці фото Ділан зможе показати в посольстві закордонних справ. Сподіваюся, вони допоможуть!

– Не допоможуть! – він вперся руками в кришку столу. – І знаєш чому? Бо такі, як ти, нічого не варті! Спочатку тебе кинуть до в’язниці, де ти пробудеш до винесення вироку. А потім стратять! Хоча, хто знає? Можливо, краще б тебе стратили відразу. В’язниця – це не місце для жінок! У нашій країні чоловіків в два рази більше, ніж жінок. Тож уяви, як тебе там чекають!
Еві відчула, як горло стискається від болісно–нудотного передчуття. Вона втупилася в цього незнайомого чоловіка й ніби оніміла.