Пролог

Літак набирав швидкість, а Евелін стиснула ручку крісла, прагнучи заспокоїти власне хвилювання. Раніше вона ніколи не хвилювалася через перельоти. З того часу, як дізналася про свою вагітність, молода жінка почала перейматися через власну безпеку. Ділан розвалився в кріслі поряд, розставивши широко ноги. Евелін закрутилася в кріслі, вмощуючись якомога зручніше, оскільки довгі ноги чоловіка заважали їй.

– Ти міг би прибрати ноги? – запитала вона. – Мені не зовсім зручно!

Він важко зітхнув й звів коліна разом.

– Дивуюся тобі, Еві! – фиркнув він. – Якого біса тобі, вагітній, їхати в Дубаї? Є більш перспективніші проєкти…

– Я їду в Дубаї не через цей бісів проєкт! – тихо промовила вона, відчуваючи, як груди щось стиснуло так, що дихати стало важко.

– Невже справді хочеш шукати його родину? – запитав він, ледь повернувши голову в її бік.

– Так…

– Навіщо? Що це тобі дасть?

– Вони мають право знати… що я ношу під серцем дитя їх покійного сина…

– Ти впевнена, що ти їх знайдеш?

– Не знаю, але спробувати варто! – відповіла Евелін, перекручуючи на зап’ястку золотий ланцюжок, єдиний подарунок коханого Хасана.

– Еві, що ти знаєш про них? Про його родину? – запитав Ділан, знову розвівши коліна в сторони. Цікаво, всі чоловіки так сидять? Чи це особливість її колеги Ділана Гібсона?

– Я знаю про нього не так багато, але думаю найняти приватного детектива. Тим паче, у мене є його фото…

– Наївна! – розсміявся він. – Ну, знайдеш ти його родину. І що далі?

– Зустрінуся з ними, – спокійно відповіла дівчина, відчуваючи, як в голові почалося запаморочення від того, що літак відірвався від землі й почав підійматися в повітря. – Вважаєш, нам немає про що поговорити? І мені б дуже хотілося дізнатися про його останні дні!

– Хіба ти мало сліз пролила, оплакуючи його? – здивовано знизав плечима Ділан. – Навіщо ятрити рани? І ще невідомо, що там за родина. Чи будуть вони раді появі якоїсь іноземної громадянки?

Еві важко зітхнула, розгладжуючи складки на світлих штанях.

– Я ж нічого від них не збираюся вимагати, – промовила вона спокійно. – Єдине чого хочу – спілкування з його родиною! І думаю, вони не можуть виявитися поганими, якщо вдалося виховати такого сина!

– Якого сина?! – закотив очі під лоба Ділан. – Не таким він був щирим і справжнім, як тобі здавалося. Щось в ньому було таке, знаєш, неприємне.

– Що неприємне? – здивувалася вона. – Те, що він умів заробляти гроші, не робило його поганим? Адже так?

– Мені не подобаються люди, які вважають, що весь світ вертиться навколо них!

– Що ти верзеш? – фиркнула вона розлючено. – Закону він не порушував! Тож був звичайним іноземним громадянином… Яких сотні…

– Та незвичайним, Еві! – перебив Ділан. – В тому то й справа, що він був незвичайним громадянином. Ці постійні дзвінки… розмови… Хіба тобі було нецікаво з ким він розмовляє?

– В нього в Дубаї залишилася родина… Звичайно, він говорив з ними…

– Яка родина? Сподіваюся, не дружина і діти?

Евелін відкрила від здивування рота, відчуваючи, як її кинуло в жар. Схоже, потім фарба сповзла з її обличчя, оскільки Ділан замахав руками.

– Та заспокойся! Це я жартую! – швидко додав він. – Просто хочу тобі довести, що це безглузда ідея – шукати його родину! Ніколи не знаєш, що може відкритися після пошуків! А ти вагітна! Тож хвилювання та черговий стрес для тебе будуть рівносильні вбивству!

Еві розуміла, що Ділан правий. Що вона знає про Хасана? Вони декілька місяців зустрічалися, а потім з’їхалися. Та він ніколи не розповідав про свою родину. Жодного разу не знайомив її зі своїми родичами.

– Я прочитаю звіт приватного детектива і якщо виявиться, що в нього є дружина чи діти… то звичайно, я не піду знайомитися з його родиною. І хоча ділити вже немає кого, але нехай в дітей та знайомих залишиться гарна пам'ять про нього.

Вона поглянула на двох туристів, які щось їли й весело реготали поряд. Добре, коли ти щасливий і їдеш на відпочинок в Дубаї. Вона їде на батьківщину Хасана з важким серцем та якимось осадом в душі. Колись і вона була такою щасливою.   

– Чому він повернувся на батьківщину?

– Там стався якийсь збройний конфлікт. Йому потрібно було повернутися до родини…

– Як ти дізналася, що він загинув? – запитав Ділан, діставши з кишені смартфон. – Тобі повідомив хтось з його родини?

– Ні! Що ти? – відповіла Евелін. – Просто в один прекрасний момент його телефон замовк. Просто замовк. І так жодного разу за три місяці й не відновився зв'язок. А потім я по телебаченню почула про теракти… Там загинули люди…

– Думаєш, він теж?

– Не знаю! Напевно! – промовила вона, помічаючи, що голос починав тремтіти. – Якби він залишився живим, він би обов’язково вийшов на зв'язок, оскільки знає мою почту, мою адресу, мої профілі в соціальних мережах. Хоч якось, але він би дав про себе знати. Ми ж кохали одне одного! Будували плани на майбутнє! Мріяли та хотіли весілля! Не думаю, що він забув усе! І впевнена, що він не прикидався!

– Не знаю! – фиркнув Ділан. – Моя тобі безкоштовна порада: забудь все і живи далі!

– Цікаво, як? – запитала Евелін, склавши руки на грудях. – Я ношу під серцем його дитину! А раптом він був єдиною дитиною в родині? А якщо вони захочуть інколи бачити свого онука чи онучку? А якщо це полегшить їх біль через втрату власного сина?