2

“Твоя дитина вижила”

“Підмінили у пологовому будинку”

“Шантажувала санітарка”

Голова йде кругом. Я не можу повірити Тагіру, хоч він був переконливим. Виходячи з його слів у пологовому будинку нам збрехали, бо про це попросила моя мати. Лікарі повідомили мені про смерть моєї дівчинки, але насправді всі ці десять років дитина жила в чужій сім'ї.

Про дитину Тагір дізнався завдяки тій записці, яку одного разу мені засунув у руки хлопчик, який пробігав повз покинутої школи. Виявляється, Батуріна шантажувала санітарка, вимагала від нього грошей, інакше вона погрожувала про все розповісти пресі й, таким чином, зіпсувати репутацію Тагіра. Спочатку Тагір їй не повірив, але потім, виходячи з його слів, він зустрівся з дівчинкою і зробив тест ДНК. Моя дочка! Без сумнівів.

Поки ми летимо літаком, я не випускаю з рук мобільний. Розглядаю фотографії доньки. І плачу. Невже це справді вона? Ні, не віриться, що я оплакувала всі ці роки свою живу дитину; що ходила до церкви та молилася богу за упокій її душі…

Я не знаю, що відчувати до рідної матері. Ця новина впала на мою голову як снігова куля. Важко повірити, що мама могла зі мною так вчинити. Та й навіщо? Вона ж бачила, як мені було погано, як мене крило від розпачу. Я більше схиляюся до ігор Батуріна, бо подібне – у його дусі. Він вважає себе вершителем чужих доль. Завдяки владі та грошам, для Тагіра немає нічого неможливого – це факт!

Літак йде на посадку. Я заплющую очі та відчуваю, як пальці Тагіра стискають мою холодну руку. Терплю дотик Батуріна. І тільки бог знає, чого мені варто вдавати з себе покірну дружину. У душі я не зламана, не поставлена ​​на коліна. Мій маленький син, який живе всередині мене, – мій стимул, спрага до свободи. Одного дня я вирвуся з рабства Тагіра, не дозволю Батуріну привласнити собі не тільки мене, а й чужого сина. Дитина від Єгора, у цьому я навіть не сумніваюся.

Батурін допомагає зійти з трапу літака. А потім він міцно тримає мене за руку і веде по всьому аеропорту. Нас супроводжує охорона: спереду, ззаду і з обох боків оточують високі чоловіки, одягнені у все чорне. Не знаю, від кого захищається Тагір – охорони багато. Можливо, в нього з'явилися вороги, про яких мені нічого не відомо.

***

У заміський котедж Батуріна приїжджаємо через годину. На той час я зводжу себе думками про донечку. Мені страшно, як ніколи. Тому що я й досі не вірю Батуріну. Якщо це його чергова гра, то цей диявол ще гірший, ніж я думала, адже він вирішив втрутити сюди дитину. Зламати не тільки моє життя, а й життя абсолютно ні в чому не винуватої дівчинки.

– Приїхали, – поклавши долоню на моє плече, Тагір змушує прийти до тями. І зустрітись з ним поглядом.

Кивнувши, тягнуся до дверцят в авто. Вдихаю на повні груди повітря. І мурашки розсипаються по моїй шкірі намистинками. Весна. Дерева цвітуть. Трава зеленіша за смарагд. Дуже красива пора року. Але моя спалена до попелу душа не радіє. Мені сумно та тривожно.

Почуття дежавю накриває, мов цунамі, варто переступити поріг будинку. Стіни, меблі, прислуга – все нагадує про моє нікчемне життя, яке знову належить Батуріну. Я хитаю головою, витрушуючи звідти жалість до себе.

– Пообідаємо? – пропонує Тагір, але я посилаюся на погане самопочуття та поспішаю до своєї спальні.

Чоловік не переслідує. І я полегшено зітхаю, зачинившись у своїй кімнаті. Броджу по спальні. Заглядаю в шафу, відчиняю шухляди в письмовому столі й не тільки. Все на місці, навіть жодної порошинки не видно на гладкій поверхні столу, немов я нікуди не тікала і жила весь цей час у своїй спальні.

Увечері Тагір все ж таки приходить у мою спальню. Навіть тактовно стукає у двері, перш ніж увійти. Я сиджу за ноутбуком, вивчаючи медичні центри, де могла б стати на облік по вагітності.

– Юлю, – кличе мене Тагір, а коли я на нього не реагую, чоловік бере на себе сміливість підійти до мене впритул і зупинитися за моєю спиною.

На тому місці на плечі, куди Батурін поклав свою долоню, неприємно палить. Але я навіть не сіпаюся. І смиренно терплю його ненависний дотик.

– Я хочу, щоб ти одяглася у свою найкращу сукню і присвятила цей вечір своєму чоловікові, – заявляє Тагір.

Я посміхаюся. І кажу, що боюся, що в найкращу свою сукню я ніяк не влізу, адже мій живіт став схожим на стиглий кавун.

Куточки губ Тагіра повзуть угору, здається, він усміхається. А у чорних очах ні краплі гніву. І я ловлю себе на думці, що моя вагітність його не дратує. Навіть навпаки. Він розчулюється. І справді радий?

Сперечатися з Батуріним я не наважуюсь – не вистачає духу, та й бажання лаятися з ним ніби кішка з собакою, як у попередні десять років шлюбу, я не маю бажання. Замість того, щоб чинити опір, я встаю з крісла і підходжу до шафи, де знаходжу нові сукні. Дивно, що я раніше їх не помітила.

– Я не знав, яке плаття тобі сподобається, – знизує плечима Тагір, коли я, обернувшись, скошую в його бік запитальний погляд.

Ще Тагір вручає мені коробку з ювелірними прикрасами, яку я не поспішаю відкрити. Тому що все це здається мені дуже знайомим. Завів нову коханку? Начхати. Я ніколи не ревнувала Батуріна до жодної жінки. Навіть не злилася на нього, поки він не надумав переступити межу і зв'язатися з моєю рідною сестрою. Яна не виходить у мене з голови. І хоч би як я не злилася на молодшу сестру, моє серце не граніт. Воно болить за сестру, адже наскільки мені відомо, у Яни стався викидень на десятому тижні вагітності.

***

Я одягаю чорну сукню довжиною до підлоги, яка трохи вільна в талії, але добре облягає стегна та сідниці. Декольте глибоке, чому мої груди, що збільшилися на половину розміру, мають гарний вигляд. На шиї сяє платинова підвіска з діамантами, а у вухах такі самі сережки – останній подарунок Батуріна.

З макіяжем я не морочуся: вирівнюю тон обличчя тональним кремом, на вилиці наношу трохи рум'ян і підфарбовую вії тушшю. Єдина яскрава деталь у моєму образі – червона помада на губах. Як казала Коко Шанель, червона помада – символ сильної жінки, вона має супроводжувати її протягом усього життя. Так, саме так. І знаючи Батуріна, він гидує лізти до мене з поцілунками, боячись забруднитись косметикою.