Пролог

Жанна сиділа за старим письмовим столом у своїй тісній кімнатці гуртожитку. Свічка догорала, кидаючи тремтливе світло на стіни й розбиваючи темряву на клапті. Перед нею лежав щоденник з обтертою обкладинкою — єдине, чому вона довіряла всі три роки навчання в Академії Тампіль.

Вона писала швидко, майже судомно, наче боялася, що не встигне виговоритися:

"Сьогодні мене відрахували. Це моя остання ніч у Тампілі. Вони сказали, що я небезпечна, що мій дар некерований. Чому? Чому саме зараз, коли я вже третій рік живу й дихаю цим місцем? Раніше все було… під контролем. Чи, може, я тільки вірила в це?"

Чорнило розпливалося від сліз. Жанна витерла очі рукавом, але від цього плями на сторінці тільки розмазалися.

"Я мріяла закінчити всі п’ять курсів. Мріяла стати магинею, яка зробить світ кращим. І тепер усе втрачено. Для них я чужа. Для друзів — тягар. Для себе… ще не знаю."

Вона відклала перо й довго дивилася на сторінку, що дихала відчаєм. Закрила щоденник — і в ту ж мить полум’я свічки раптово піднялося вгору. Вогонь став синім, спалахнув так яскраво, що Жанна відсмикнула руку. Повітря наповнив різкий запах озону.

Вона завмерла. У кімнаті запанувала тиша. Вогонь згас, лишивши після себе тонку смужку диму.

— Навіть свічка боїться мене, — прошепотіла вона самій собі.

Жанна встала й підійшла до вікна. За склом, у темряві, височіли башти Академії Тампіль. Їхні захисні чари сяяли в нічному небі, як зорі, байдужі й холодні. Колись вона мріяла бути частиною цього сяйва. Сьогодні воно відвернулося від неї.

Вона ще раз торкнулася щоденника — останнього свідка її мрій — і пошепки сказала:

— Це востаннє.

Світло в кімнаті згасло. І разом з ним згасла стара Жанна, студентка Академії Тампіль.