Неканон

- Бруднокровці все заполонили –

Всюдисущі, хоч куди ні глянь.

Остогидли так, що, Мерлін милий,

Хоч вдавайсь до темних замовлянь!

Не буду сперечатися: Міссі це личить. Личить чорне із зеленим, личить гордовита інтонація, личить погляд згори вниз, та й каблуками вона вистукує ідеальний ритм, походжаючи сценою, але при цьому примудряючись практично не зрушувати з місця. Коли вона закінчує свою «арію», Венера, Комета та Сол нагороджують її оплесками. Міссі вклоняється із видом господині, якій раби щойно подякували за шмат хліба, і повертається до мене.

- Ти наступна, Сароку.

Могла б обрати інше формулювання, думаю я, але говорю інше:

- Яку сцену проганятимемо?

- Дуельний клуб. В тебе щось парселмова кульгає.

- А ти падаєш не дуже переконливо. Як підрублене дерево, - парирую я, і Венера збоку хихотить.

- Туше, - відповідає Міссі цілком нещиро.

Слід визнати: дідусь Метт круто придумав з цими паличками. Непомітно кільце крутнеш, потім кнопку натиснеш, і вуаля: червоне полум’я або білі спалахи! І причому цілком безпечні: ними не обпечешся, тому що це чиста енергія, джерелом якої є сам тримач. Не питайте про механізм, це не пояснити, якщо не розбиратися у метафізиці сприйняття навколишнього світу на різних рівнях.

У п’ятсот сьомий раз хрьопаюся на підлогу. Дякувати Венері, що вона таки уговорила керівництво, що штани замість спідниць – не порушення правил! Знову кричу «Ріктусемпра!», але, певне, під час падіння у моєї палички збилися налаштування, тому що замість срібної блискавки вона видає струмінь зеленкуватого туману.

- Ей, ти що, закедаврити мене схотіла?! – верещить Міссі.

- Не змогла б, навіть якби й так! – Яке ж кільце з’їхало не туди? – Забула, що для цього потрібно?

- Не забула. – Міссі підхоплюється і хитається. – Слідкуй за налаштуваннями, будь така люб’язна, а то ще видамо неканон на виставі!

Пальці все ще крутять коліщатка, але слово «неканон» чомусь займає всі думки. Неканон, неканон, неканон…

Двері відчинилися назовні, і я вивалилася із комори вперед головою, та не на підлогу, а на щось м’яке і шовковисте. В ніс вдарив запах лимону, але не справжнього, а його імітації, проте досить вдалої.

- Часу милий!.. Придушу власними руками…

Ще ніколи не чула, щоб саме цей голос казав щось подібне чи звучав з такою лютою інтонацією. Проте я не здивувалася – не дійшло ще – а мало не заревіла від полегшення, що більше не сиділа у темряві… хоча, якщо правду казати, я перейшла з однієї темряви в іншу: у кімнаті не запалювали світло.

Я видаю дивне приглушене шипіння.

- Слабенько, - оцінює хтось із сестер. Певне, Комета. – Зал таким не налякаєш.

У відповідь я висовую язика, рухаючи ним на манер змії, і роблю раптовий випад у напрямку Міссі, випустивши із палички правильну срібну блискавку. Міссі реагує миттєво: падає спиною вперед, так що її мантія із зеленою окантовкою ефектно розлітається.

І впала я теж у темряву: фігура, назустріч якій я рухнула, з голови до ніг закутана у широченну чорну мантію із таким величезним каптуром, що обличчя не видно. Вибивалася лише окантовка із бежевим візерунком у вигляді завитків.

Ще два чи три набитих синці, і Венера з Кометою одностайно проголошують: слід зробити перерву. Вряди-годи я з ними згодна: Міссі он теж кипить, мало пара з вух не йде. Швидко заварюю собі локшину та розгрібаю нотатки, які завалюють весь стіл: ще обіллю якісь важливі фрагменти.

- Що з тобою таке, Сароку? Почуваєшся нормально?

Сол. Що-що, а в тій гілці мого роду імена дають влучно: вона справді як той промінь світла. І не повіриш, що вона сестра (рідна чи двоюрідна – забула, їм там все одно на такі тонкощі) Міссі, Комети та Венери – як зовні, так і за характером. Це тріо – те, що називається «поза конкуренцією»: непересічні красуні за всіма параметрами, а от у Сол чомусь вирішили проявитися гени дідуся Сильвестра. Така ж маленька, кругленька і водночас більше схожа на якесь казкове створіння на кшталт ельфа або лепрекона через загострені вгору вуха, величезні зеленаво-золотаві очі та тихий, але мелодійний голос. Здогадаєтеся, чия роль їй дісталася? Так-так. Ви вгадали. Того самого незграби, який потім повинен стати крутим. Шкода, що в житті не завжди так спрацьовує.

- Авжеж, Сол. Просто трохи нервую.

- Вибач за Міссі. Ти ж знаєш, яка вона.

- Дивовижно, як вона не вимагала ролі Томасін Ребус. – Це тільки наполовину жарт. – Нагадай, чия це була ідея.

- Пані Сандерс, - зітхає Сол, жуючи бутерброд із куркою.

- Всі знають, що пані Сандерс. – Справді, хто б ще додумався створити інверсію японського чи то пак грецького театру? Ви ж пам’ятаєте, чим знамениті ті театри? – Хто додумався затвердити мене на головну роль? Я цього не просила.

- В-тебе-занадто-низький-показник-соціальної-активності-і-якщо-ти-його-не-підвищиш-то-тебе-не-переведуть-до-наступного-класу, - тарабанить Сол. Іншими словами, якщо я провалюся, то в мене буде те, що в щоденному світі називають великими проблемами. Вважається, що головна роль – це честь, але чомусь часто замовчується, яка відповідальність за цим стоїть.