3.4

 Зухвала човганина Горісової підошви об камінь сковувала душу й тіло, натягнула мої нерви до дзвону в вухах, до іскор в повітрі... Проте його страх кристалізувався не менше мого. Здавалося, повітря рипіло від пресованої напруги що йшла від нас, й глухої ненависті одне до одного. 

Мене стошнило, та я й вигляду не подала.

Він зупинився навпроти ґрат, як і завжди. В руках – дебела в'язка ключів. На лобі - обруч полководця з амулетом-захистом. Очі - що миші полохливі, по кутках нишпорять, а пальці стиснуті до побіління. 

Горіс шумно втягнув носом повітря. Принюхався.

Я стояла посеред своєї в'язниці покірною вівцьою.

-Хто тут був? - Його голос прозвучав надто жорстоко для простого питання. Гнів його вирвався на волю перш, ніж він сам зціпив зуби.

-Мені приносили їжу. - Відповіла йому охляло.

-Їжу?.. Тебе мали погодувати ще вранці. Зараз же пізній вечір! 

Я мовчала. Бо сказати мені було нічого.

Він перевів подих, проте ступити ближче до решітки, як і завше, не наважився.

-Тобі принесли книги. Ти вже навчилася бачити? 

-Ні... ще поки. - Я відповідала тихо, але слова мої були чіткі. - Мені заважає... - Я запнулася. Говорити що мені заважає було так само небезпечно, як і проявляти сміливість.

-Що? Що тобі заважає, люба Нейро? Пасок?.. - Він дивився на мене божевільними очима. Самим страхом! 

-Ні. - Видихнула, як востанній раз.

Горіс лупав на мене здивованими очима і ніздрями випускав гнів... Його прекрасне обличчя спотворила гримаса.

-Стіни. Тут, я не можу ніщо бачити. Лише камінь. 

-А чути? - Його погляд розпинав мене. 

-Лише кроки над собою. - Мій погляд крадькома ковзнув на його оксамитовий, темного кольору плащ, де розшиті золотом поли сягали підлоги.

Його подих був стомлений, розпач роздирала його плоть з середини, а гнів – ще більше наростав...

-Аґіеррі, Аґіеррі... А слух – звичайного перевертня! - Кинув роздратовано і крутнувся на підборах навколо своєї осі. - У тебе три дня! Нейро...

Я проводжала його поглядом, поки чула відбитки стукоту його каблуків. А потім майже впала... На лежак.

За три доби по мене прийшли. Два воїна, серед яких був Локі, одягли на мої зап'ястки антимагічні браслети і повели на верх... ближче до волі...

В очах перевертня я бачила і злість, і страх. Він дивився на мене так, ніби попереджав, що він зрячий. Що бачить мене і мої задуми наскрізь! Що знищить, при першій моїй недогоді йому.

Я вдавала нерозуміння до його холоду. Він все одно не на моєму місці...

Коридори підземелля були рівні, проте з дверима в стінах, через які ми виходили і заходили. Перші кілька коридорів перед нами плив пульсар-освітлювач. Його мерехтіння вистачало, аби бачити підлогу вузьких ходів, але було замало, аби розгледіти всю достоприналежність довгого шляху. До того ж, судячи з похилої земляної поверхні під ногами, ми піднімалися вверх.

Дверей на нашому шляху було багато. За однією з них я чула чиєсь серцебиття, за іншою — мову страху, були й такі, за якими чулися німі ридання, а за деякими – ледь бриніло чуже життя, шукаючи виходу з тіла...

Круті східці у вузькому переході повели на верх і ми опинилися на поверх вище. Тут палахкотіли смолоскипи біля кожних дверей, з яких тягнуло страхом... 

Нас зустрів ще один охоронець.

-Карте, ми самі. Все добре. Дякую. - Локі ніби навмисне назвав його ім'я переді мною. 

"Перевертень." - Моє серце, від цієї здогадки, пришвидшило темп. 

Карт залишився позаду, а ми пішли далі, хоча я чітко бачила його погляд на собі – пересторога, ляк, бажання знешкодити ворога... себто мене.

Я сховала очі в складках брудної сукні і більше не підіймала. 

Ми піднялися на ще один підземний поверх.  Тут в кінці коридору, що тягнувся далі, вглиб, було вікно. Вузьке. Стрілчасте. На ньому іскрилася магія, але за ним небо було темне. 

Ніч?

Я намагалася не думати, про те, як там зараз – на дворі, але спокуса підслухати природу взяла верх і я перелаштувалася  на слух свого Вовка.

В цю мить, надто близько, можливо й за цим вікном, шепотілися двоє:

-Я не зможу цього зробити! Благаю, не просіть! У мене рука не підніметься! - Це був високий жіночий голос. Сполохана Вона говорила швидко та без пауз.

Я ж затамувала подих. 

-Ш... якщо вони її виведуть нам всім кінець! - А це чоловічий. Вовчий.

Я спіткнулася. Зупинилася. Навіть не усвідомивши, що зараз звертаю на себе увагу цих двох...

Міцні чоловічі пальці зімкнулися на моєму лікті тієї ж миті.

"Нейро..." - Голос Локі проник в мої мізки, як отрута в кров.

Інший мій охоронець за моєю спиною зробив якийсь рух... мабуть умовний. Для Локі.

-Ні. - Загарчав звір Локі. Я почула не лише його рик, а й клацання зубів. А потім мовив з притиском. - Вона просто давно не їла. Запах з кухні дурманить голову. Так, Нейро?

Мовчки кинувши, я притисла долоню до живота. Йти — вже не хотіла. Хотіла повернутися назад. В келію. І щоб мене там геть ніхто не бачив!.. Не чіпав!.. Не торкався... Щоб забули про мене зовсім! 

Та Локі вперто повів мене вперед. 

Мої ноги заледве торкалися підлоги, а шия відчувала часті імпульси живої магії. 

-Тезоре, повернися по Карта! Вона втрачає свідомість! В нього є кристал! - Локі неочікувано штурхнув мене під бік. Я похитнулася, ледь не впавши.  Проте він слідом підхопив мене на руки... 

Біг за моєю спиною віддалявся стрімко.

-Шшш.... - Почула біля самого вуха його жах. - Контролюй магію, Нейро. Інакше ні тобі, ні мені не жити. 

Праматір допоможи! Я й не зрозуміла як випустила свою силу, тепер нас огортала темна димова завіса з іскрами життєдайної енергії поверх...

Я схопилася. Зрозуміла, що ці браслети не втримують мою магію – її надто багато в мені.

-Шшш... - Звук його голосу різанув тишу, неприємно торкаючи натягнену струну у моїй голові... 

Наші погляди зустрілися, коли я приборкала магію. Тепер він дивився на мене зовсім іншими очима. Не так, як тоді, вперше, а... з насторогою і нерозумінням.