3.1

Тієї ночі я слухала Дарген. Я не намагалася підслуховувати когось. Цвіркуни, шелест листя, дзвін тиші – от що мені потрібно було. А почула розмову двох:

-В місті неспокій. - Гуркотів чоловічий голос. 

-Я знаю, та мене не пускають до в'язниці. Я приставлений до Януса і все на цьому. Я - його головна тінь. Тінь, яка охороняє не його, а від нього!.. Це я маю відвертати його увагу від значущих подій, проблем, голоду, холоду... Хаосу! - Голос дратівливий, злий, різкий і шиплячий. Безбарвний, бо навіть шепіт зривається до глухих низів і сиплих верхів.

-Ти пройшов перевірку Локі, тож тримай себе в руках і тримайся сам! Будь гідним воїном! Тим, на кого вони можуть покластися!.. Але й ми!

-Я намагаюся. От тільки... 

-Що?

-Вони зробили з того хлопчини пажа. Тепер Лурі постійно треться під ногами і доповідає все тій відьмі. 

-Вона знає чий ти син? Ким є насправді?

-Лише, що я вовк.

Далі було мовчання. 

Я вже навіть хотіла перевести слух назад на звичний мені – людині, та вони знову заговорили. Першим тишу порвав той другий – Локі.

-Я сподіваюся дійти до малої, коли її переведуть на верхні поверхи.

Я заціпеніла. Знала, що це означало. Страх скував мою душу, а очікування смерті змінилося бажанням жити. Вперше. Так як вперше проступила віра у втечу.

-Ні! Цього не можна допустити! Якщо її виведуть наверх, ми всі опинимося в небезпеці! Якщо її дійсно тримають під зорею, вона там і має залишитися! 

Що означає зоря я не знала. Та те, що моєму "звільненню" не раді є очевидним.

-Локі, ми маємо її... знищити. Вона – дитина, яка надто довго була в неволі Горіса, а це означає... - Він важко видихнув. - Що вона зламана. Вона – перенаправлене вістря отруйного клинка Ягора на наші груди. При всьому – він знатиме наше місце перебування навіть тоді, коли ми не дихаємо! Вона – наша смерть. Слух Аґіеррі – це милі, охвачених нею, територій. 

-Так, я знаю, брате!

Важкий видих обох.

-Я дістануся до неї сьогодні. 

-Як?

-Я дещо придумав.

А далі шелест сухого листя, тріск гілок під однією парою ніг і виття вовка. 

Мене прошиває здогадка, що блискавка небо: вони – не в Даргені! Вони – за містом!!!

Отже, мій слух справжньої М'ґейлі...

Тихі, майже беззвучні кроки ступали по кам'яній підлозі. Обережні рухи могли бути не чутні звичайному вуху, та не моєму. 

Він — був тут. 

Я відчувала Локі, навіть без знання запаху його вовка. Лише пам'ять підкидала мені згадки, в яких я вловила схожість кроків.

Я лежала, міцно охопивши плечі руками. 

Чекала, у намаганнях вирівняти дихання. Боялася, надіючись, що скоро все скінчиться... не в мою користь.

А коли він наблизився впритул до моєї келії – завмерла, затамувавши подих. Лише калатання серця виказувало, що я жива.

Ключ в ґратах провернувся, і серце, здавалося, перестало битися. 

-Я знаю, що ти мене чуєш. - Почула вже знайомий шепіт. - Якщо поводитимешся тихо, ми зможемо поговорити.

Я відмерла. Хапнула ротом повітря і повернула до нього голову. 

Високий дужий красень. Зі сміливими очима кольору сутінкового неба. 

Не знаю, що він хотів побачити, чи, яку мене, але брови його зійшлися на переніссі. Вираз обличчя став вдумливий. 

Локі довго міряв мене поглядом. У всякому разі мені здавалося це мовчання довгим. Аж поки я не глянула на кристал, що виблискував незмінним зеленим сяйвом.

-За нами зараз ніхто не спостерігає. - Мовив він, відслідкувавши мій погляд. - Всі сплять.

Я відвела зір в протилежну сторону.

-Ти знаєш чого я тут?

-Ні. - Збрехала я.

Він видихнув. Точно так, як тоді, у моїй уяві, коли я підслуховувала їх розмову.

-Тебе планують використати не в благих цілях.

Я лише закусила щоку, бо знала, що прозвучить з його вуст далі.

-Я маю тебе вбити... - Він думав. Проте скоро продовжив. - Але не хочу цього. Не маю бажання мастити руки у крові своїх.

Я мимовіль підвела очі на нього. Але лише на мить, бо в наступну мить я зупинила погляд на його руці. Точніше – долоні, яка була повернута до мене. 

Він був без зброї, проте це не було проблемою. Для знищення мене достатньо було й магії.

-Що скажеш, Нейро?

-Я лише в'язень. Мій шлунок не бачив м'яса, як і мої очі, з моменту появи Горіса у моєму житті. А тіло настільки спрагле до води, як і мій рот, слина навіть в якому не виділяється. - Прошепотіла я у відповідь на його бездушне питання.

Він не був вражений. Не був здивований. І навіть співчуття у його погляді я не побачила. Натомість мелькнуло щось таке, чого в очах інших, навіть раніше, я не вбачала. Розпізнати те "щось" я не змогла.

-Я принесу тобі м'яса. Воду і зілля, що заліковує рани. Завтра.

-А різок на спині, після моєї відмови їм, ти мене теж позбавиш?

Сльози на моїх очах проступили самі. Обличчя враз стало мокрим. Магію вмить відчула під нігтями пальців рук, та нашийник... він уже вганяв свої голки у мою шкіру.

Мій виклик цьому воїну,  ледь не позбавив мене життя щойно.

Я заплющила очі і спробувала втихомирити свою силу.

Локі – зробив крок назад, але через кілька миттєвостей ступив до мене. Його пальці вправно знайшли защібку на ошийнику і розстібнули її. Я встигла побачити, як голки, тонкі, мов жала комах, ховаються всередину шкіряної "прикраси".

-Скажеш прокинулася без нього.

Я дивилася на свій зашморг, як на минуле, при цьому чітко пам'ятаючи своє, озвучене Ягорем, майбутнє.

Локі рушив до виходу, коли я відчула вислизаючу, в слід йому, тінь довіри.

-Я не зраджувала Наступниці! Не зраджувала своєму роду! Не зраджую й тепер! І не мала, та й не маю, наміру зраджувати будь-кого з наших... - Останні слова мені далися надто важко. Не тому, що я брехала, як він міг би подумати, а тому, що жаль лещатами стиснув мою гортанку. Тому, що моє життя залежало лише від мого рішення.