2.3

Скільки ночей пройшло, під дном палацу, я не знала, та одяг мій достатньо зносився, щоб бути схожим на лахміття. Мені приносили поїсти доволі рідко і вчасно. Я чула їх думки і розуміла, що мене бачать – світло-зелений кристал світився просто перед моєю келією. Я часто вдавала, що сплю. Не розмовляла. Мовчала. Лише слухала. Мене не чіпали до мого повноліття, а у перевертнів воно починалося рано. Рівно у п'ятнадцятий день від мого народження до мене спустилися спершу слуги, вони принесли гарячу воду і одяг. А після – мене відвідав Його Величність з Горісом, тобто Ягором.

Я з упертості не стала на коліна. Щити мої не тріснули під тиском його погляду, не посунулися. Амбрі не став сканувати моє тіло, лише розум, свідомість, в яку так і не проник. Він зміряв мене байдужим поглядом, хоча я бачила в його очах відразу й страх. Мене боялися і розуміння цього не аби як гріло душу. Янус Великий дозволив мною користуватися чаклуну. На повну.

Я знала, що мене бояться. Я чула розмови слуг за стелею і стінами цього палацу, де шепіт переростає у великі таємниці, а не озвучені думки у задуми та інтриги. А ще я чула біль. Крики нестерпного, тягучого болю, що пробирався у мої вуха і залазив пекучим ядом під шкіру, травмуючи мене зсередини... І чула змови, що плелися десь далі, за межами самого палацу й стосуватися вони мене. Напряму.

Мене прагнули знищити свої, аби позбавити зброї ворогів. І я чекала судного дня кожної години та кожної хвилини. Кожен крок, що наближався до моєї камери я з гідністю вичікувала навіть попри хвилювання, що ця мить буде останньою в моєму житті. Та помилялася. Бо я, для Ягора та його Відьми, таки була більшим, ніж зброя...

Незадовго після відвідин мене імператором, до мене спустився Ягор. Відьмак мав гарні очі, тонкі риси обличчя, та погано вмів переконувати. Однак, вибратися з неволі без зради Наступниці,  я не знала як. Я вже тоді розуміла, що мене не вб'ють, навіть, якби я намагалася нищити своїх кривдників-поневолювачів власноруч, а, швидше, триматимуть на прив'язі, як скотину, ламатимуть і чекатимуть мого смирення. Я чула їх думки і бачила, крізь сон, їх страхи. Вони чекають поки я сама попрошу пощади, а я чекаю, поки вони мені її запропонують. І це сталося.

Мене боялися випустити за межі ґрат. Ягор стояв за ними і з жадобою спостерігав, як я неспішно вирівнюю спину. Від надмірного сидіння, з підтягнутими до грудей коліньми, я зробилася сутулою, майже горбатою старою, у свої п'ятнадцять. Та він чекав, смакуючи свою перемогу над дитям перевертня.

-Ти стала дорослою, Нейро. - Різанув тишу звук хтивого молодика. 

Я намагалася сховати відразу в очах наскільки це було в моїх силах, і надати обличчю тієї самої покірності.

Я промовчала.

-Ти розумна дівчинка, що не сперечаєшся з волею Богині... Ти стала повнолітньою... У мене є умова твого перебування тут... Але є і пропозиція... Мені цікаво що ти вибереш. Мені продовжувати? 

Останнє прозвучало, як знущання. Але я кивнула і він продовжив.

-М'ясо, риба, і їжа. Все це подається у фарфорі нагорі. Тут ти цього не побачиш... 

Тварина! У мене шлунок звело судомою від перечисленого ним. Та я мовчки слухала далі.

-Це була умова. Пропозиція моя така: ти бачиш і доповідаєш, слухаєш і... доповідаєш. 

-Я не можу бачити крізь стіни. Повелителю. - Чого мені вартувало вимовити це слово, одна Праматір знає! - А слух мій черпає трохи далі звичного простим перевертням.

М'яз його сіпнувся. Кутик губи сповз вниз. Тепер на його обличчі виразно проявилася досада.

-Ти Аґіеррі.

-Так, але мене не вчили нею бути. Я була дитям навіть для амбрі. Для чого їм ростити ту, котра могла стати їм загрозою.

-Навіть, якщо й так, ти маєш вміння передані тобі по крові. - Ягор не збирався відступати. Але й я не збиралася кинути спробу зменшити свої вміння в очах гада.

-Я вмію хіба що випустити свого звіра, і прикликати магію.

-Це я зрозумів. Та звіра випускати тобі більше не доведеться.

Сука!

-Як накажете. - Прошепотіла "примирливо".

-У тебе є час. Тиждень. За ці сім днів ти маєш навчитися бачити крізь стіни і чути за межі миль. 

Злість його заполонила темницю отрутою, а нервозність бризкала на стіни слиною. Та я мовчки кивнула.

-Тобі принесуть книги потрібні для навчання... - Він хотів було вже йти, бо різкий рух тіла супроводив крок, та раптово зупинився і вперше підійшов до ґрат. Вчепився пальцями за їх прути, як плющ за деревину і прошипів подібно зміюці. - Якщо дізнаюся, що ти мені збрехала... влаштую те, що, впевнений, чуєш тут щоночі!

Він пішов. А зовсім через короткий час мені принесли книги. Фоліанти, які колись вручав мені Ернс – повелитель всіх живих.

 Тоді я вперше плакала...

 Маленька безмізкова дівчинка зросла до розумного, хитрого перевертня. І це відбулося у чотирьох стінах келії проклятого, мною, палацу...