2.2

Ми прямували в невідомому мені напрямку. Неспішно, без цілі, як думалося. Та на третій день вози зупинилися. Смердюче рядно з моєї клітки зняли і моїм очам постала картина: згоране вщент селище... і степ. Пустка там, де мали б бути люди... Лише ворони літали над згарищем, клюючи залишки своєї їжі... 

Страхіття того дня відгукнулося в мені одним словом:

"Жадали!"- В моїй голові тоді пронеслося лише це ймення. Ворони, круки – піддані темним духам, ім'я яким одне – Алі.

І пам'ять в ту ж мить підкинула дитячий страх, коли Наступниця просила залізти в голову Графу. Я ж тоді зуміла те зробити: влізти Ергелю в підсвідомість і скомандувати пам'яті вповільнити його згадку. 

Я захотіла те ж саме зробити з Ягором. Влізти в його мізки, дати вказівку показати минуле та звільнитися з лап тирана.

Я ризикнула. 

Але магія, що тримала мене за горло, ввігнала свої голки у шию так, що біль в хребті пройняв до самого куприка. Я зомліла. Останнє, що мої очі бачили, це дитя – хлопчик із сусідньої клітки дивився на мене очима сповненими люті, ненависті і відрази. А далі була темрява. 

Тоді я думала, що вмерла. 

Я не відчувала більше свого тіла. Було враження невагомості. Ніби я перетворилася на хмарку пилу, яка пливе течією самої темряви. Не було болю, нестачі кисню чи відчуття голоду. Навіть спрага мене більше не мучила. Однак заважали чужі думки, що снували обабіч моєї безплотної темно-сизої душі.

"Вона приречена..."

"Одна з Аґіеррі..."

"Світле тіло з чорним духом..."

"З роду зрадників..."

І лише одна з них зачіпила крихітну пилинку свідомості моєї безликої енергії, й привернула до себе всю мою увагу:

"Нейра... Дитя, що має зір Дракона, а слух Пітьми... Тварина, яка прокладе шлях до трону Всесвіту!.. Нейра... хм... Дитина вовчої шльондри, яка волею долі стала моєю рабинею... Єдина з перевертнів хто має силу Морока... І вона моя..."

Мене ніби вирвало із забуття. Наче засмоктало душу назад в тіло. Страх вже володів плоттю. 

Я розплющила повіки. Поволі. 

Спершу в мене пробрався серпанок світла, потім його стало надто багато і зрештою, я побачила перед собою очі того самого хлопчика. 

 Його звали Лурі. І він мене не просто лякав, він мене ненавидів...

...

 Перші дні клітки пройшли в повній тиші. Зовні. Та не в голові. Мене привезли Праматір зна куди... Хоча... чому "куди"? Я все ще могла чути чужі думки і це по своєму рятувало... 

Це було підземелля Даргенського палацу – серце імперії і лігво амбрі в минулому.

Мені наказали взяти личину вовка і я противитися цьому не змогла фізично. Їх магія, в нашийнику, була занадто сильна. Мене вивчали. Досліджували зір, і слух. Та все ще не могли пробратися в свідомість. Не мали вмінь зробити це самим. 

Відьма – та сама, що здолала Наступницю, – дивилася на мене як на свій найбільший скарб! Але навіть через грубу решітку вона не підійшла ближче двох витягнутих рук. В її очах плескалася жадоба, а в думках – мрії спустошити мене магічно, до останньої краплини. 

Я боялася. Хоч тоді вже знала, що цього їй не домогтися. Моя магія - не дар Богині чи когось там, моя магія - це темрява ночі, а я - її обраниця. Інакше, як пояснити те, що сила самої Волі наповнює наші резерви собою навіть без докладання зусиль М'ґейлі на те? Те, що вовки вказують темряві своє  перебування, як те, що вони закликають матір Місця, сестру небесного світила, допомогти їм наповнити себе – не робить їх простими носіями. Я, як і Наступниця, є обраною Волі - її темрявою. Тож, якщо вірити словам моїх попередніх поневолювачів, силою моєю не зуміє заволодіти жоден з магів чи будь-яких притендентів на тіло моє. Навіть перемістивши наші душі, моя магія просто випарується у всесвіт. Як і сила Далі у Наступниці...

До мене двічі приводили мага, носія світлої сили, аби він просканував моє здоров'я. Чоловік сказав їм аби поставили ліжко і давали багато пити. Це все. Він навіть себе боявся рятувати, не те щоб мене. Єдине , що мені залишалося - це мої подорожі у сні... А ще - слухати і знати. 

Це все.