2.1

В'язниця моя була простора, а полон в ній продовжувався цілих п'ять років. От тільки я росла, і сила моя, - я відчувала, - теж зростала, насичувала мій організм енергією, якої я дещо боялась. Інколи вона тисла під нігтями пальців рук, а іноді пульсувала у скронях.

Очевидно амбрі стежили за змінами в мені, бо надто часто пропонували скинути напругу боєм. Для цього навіть ущільнили магію над маєтком. Однак мені цього було замало. 

Єдині подорожі я могла влаштувати собі вночі під час сну. Однієї з таких ночей я полинула від тіла надто далеко, і побачила дещо дивне – невідомі мені перевертні, а їх було троє, спочивали у своїй звіриній іпостасі просто неба, поруч зі зотлівшим багаттям. Просто над їх головами, серед зоряного неба, ніби вело спостереження за їхнім сном небесне світило. Місячне сяйво пробивалось крізь густе листя дерев холодним сріблом, спліталося з темними нитками магії ночі, й проникало в ніздрі перевертнів тонкою павутинкою. Я чітко бачила, як магія входила в тіла вовків і вмить згадала розповідь воїна Тоґо про мій клан. Якщо вірити його словам, то я зустріла одноплемінників, котрі поповнювали резерви магією ночі – силою місяця і темрявою всесвіту. І заради цього вони ризикували зараз своїми життями...

Можливо, одним з них був мій батько...

Це видовище додало мені сил боротися за волю, бо я вкотре зрозуміла, що не вільна робити, що заманеться.

Одного дня я чітко відчула чужу присутність в нашому лісі. Це були люди. Але, була й сила.

Останню я нюхом чула! Її тонкий, ледь вловимий аромат лоскотав ніздрі, коли використовувала нюх вовка. Я б хотіла її відчути ближче, бо вона була мені, як мана... Але ж амбрі! 

Я почала рахувати дні до втечі, і намагалася це хробити при кожному вдалому випадку! Мале, нерозумне вовченя намагалося втекти від двох дорослих драконів!..

Самовбивця! 

Бо з полону амбрі я потрапила в полон чаклуна. 

Не одразу, та результат моїх втеч у ліс, був результативним не в мою користь. 

Повернути час назад у нашому світі було не під силу жодному з чаклунів чи й перевертнів, а навіть якби хто і вмів це зробити, я була надто цінною здобиччю для будь-кого з них. Я це завжди пам'ятала. 

Чаклун – небезпечнішої істоти в нашому світі було годі шукати. Його всі кликали Горіс, хоча, дорогою до теперішньої неволі, я не раз чула як його називали Ягорем. Сміливий, надто самовпевнений, злий і ненависний, та нещадний до всіх підлеглих, Ягор мав образ найжорстокішого демона в личині прекрасного, зовні, чоловіка. Проте від нього тхнуло смертю й страхом, медом і тухлістю. 

Складалося враження ніби його самого довгий час тримали під замком у найглибокішій темниці, бо він мав ваду закривати обличчя темною ганчіркою при їзді на коні. 

Мене зловив один із його воїнів, накинувши петлю смерті на шию.  Спершу мені відняло кінцівки, та попри затуманений погляд я чітко вловила страх і захват в очах Ягора. Він сам одяг на мою шию пасок із найгостріших голок зі сталі, просочений темною магією  Морока, яким мав мене тримати при нозі. Він чітко знав що робить, навіть коли лишив мене приходити до тями посеред галявини, без зв'язаних лап. І знав як мене шантажувати - бо мама моя тоді вже була в його полоні. 

Я, мале загублене життям дитя, своїми діями дісталася його дна. А мені ще навіть одинадцяти зим не було...