1.7

Мені хотілося волі, та я її не мала. 

Той місяць в столичному палаці для мене був раєм. Бо наступні кілька місяців ми всі - я, мама, Анна та її доньки, служниця Одді та Олівія, на чолі з двома перевертнями-охоронцями, - були в засланні під Бурими горами. Чергова хованка для Наступниці від покровителя та її друга – Аріана Арагорна Ернса. Де всі ми без винятку були в'язнями! Інакше не скажеш.

Я не просто сумувала, мій вовк скавчав в мені, жадаючи свободи, якої не було. Мені ніби жити забороняли! І я чахла. Мама робила все, аби звеселити своє дитя. Єдине дитя, яке втрачало жагу до життя. Та це було марно. Мені навіть магією не дозволяли користуватися і тренуватися аби якась там Темна не виявила Наступницю! Та я сама ладна була здати її будь-кому! 

Одного дня я зуміла таки чкурнути в прошарок між ілюзіорними щитами. Хоч зараз маю сумнів, що мої вилазки не були передбачливими амбрі.

Як виявилося, ми там жили не самі. Ще кілька подібних мені створінь оселилися майже поряд - за Темним озером: Гера - чорна змія, та вуркотун Томмі - пантера. А ще Гаркл - рудий здоровенний котяра. З останнім ми познайомилися за поділом здобичі у вигляді цвіркуна. Ніхто з нас не хотів уступити ласу їжу і, в результаті, я потрапила в лапи чудовиська. Чахля, так звали рослину-охоронця нашого між-угіддя, - простору між двома маревами, – схопила мене своїми лозами зненацька. Зате ніжно. Не душила і навіть не випускала шипи, як могла б це зробити з недругом. Та тримала до тих пір, поки Гаркл не позвав Геру.  І та визволила мене, магічно змусивши Чахлю послабити лози. 

Той день запам'ятався по своєму і згадую його, як справжню захопливу пригоду. 

По завершенні в'язниці, у переддень нашого відбуття в Даргенський палац, я підслухала розмову двох – Наступниця та Елья, її своячка, говорили про мене. 

-Що буде, якщо дівчинкою скористаються? - Запитувала Елівія.

-Вона помре. - Відповіла твердо Анна. А я вхопила порцію дрижаків за дверима її покоїв. Я знала що Елья Провідник. Без неї ніхто не в силі витягти з Наступниці дар богині, і тому її ховали за сімома прошарками магії. А от чого до мене така увага – тоді ще цього до кінця не усвідомлювала, хоча багато чого розуміла.

-А... якщо ні?

-Нейра стане зброєю в її руках. Ми маємо сховати дівчинку так, аби до неї жодна комаха не добралася.

-Це ж її знищить!? - Елья і справді так хвилювалася за мене?

-У нас  немає іншого вибору, Еллі. Нейра має силу Аґіеррі, якщо Відьма її побачить - вона перш за все зробить так, аби дар Мисливиці опинився в її руках! Я прошу тебе приглянути за нею. Ти єдина, кому я дійсно можу довірити цінне, для мене, життя. 

Еге ж, цінне! А як же! Хто ж буде її очима, у разі мого зникнення? От тільки вони все ще відносили мене до племені Аґіеррі, тому частина моїх дарувань все ще знаходилася в невіданні для них. Та й для мене, якщо чесно.

Ранок судного дня настав зненацька. Всі ще спали, як до мене в голову пробралася Гера. 

"Нейро... - Шипіла вона. - Ти маєш бути сильною, дівчинко. Не вір нікому. Не піддавайся на провокації і зникни з очей усіх, навіть амбрі! Сховайся. Завтра вирішиться доля Наступниці, але ти є ключем до змін у світі цьому..."

Її стогін тоді, підхопив мене з ліжка. Не знаю що сталося, але хтось обірвав наш ментальний зв'язок. І думаю, то був хтось не з наших. А по обіді явився Ернс. Краєм вуха я чула довгу розмову його і Дора – одного нашого охоронця. Вони розмовляли про знищену кимось Чахлю, і що поруч з чагарником було виявлено тіло однієї відданої їм істоти. Я могла лише здогадуватися кого. 

Нас порталом перекинули в Даргенський палац. Якщо в маєтку під Бурими горами сонце перекотило за зеніт, то тут були густі сутінки. І мені тоді нічого кращого в голову не прийшло, як пробігтися парком до озера й повернутися через конюшню в сад. Милі так три пробігтися у своєму істинному вигляді звіра. 

Пам'ятаю, як подих захопило від повітря і комах, що врізалися на льоту мені в носа. Це відчуття свободи манило. Хотілося вити, але не від скуки, а від радощів, що розпирали груди з середини. Вдихати густу тінь парку було неймовірно солодко. Аж раптом зміна вітру принесла мені запах... Меєри. 

Я насторожилася. Але, згадавши останню нашу з нею розмову, ступила в тінь поближче до можливого її перебування. Вона була не одна.

-Ти впевнена? - Шепотіли її губи до своєї співбесідниці.

-Меєро, це було Її видіння! Я не можу точно сказати що все, так як мовила стара, станеться! Але, аби вберегти Джерела, Анна має вижити так чи інакше! Без Наступниці їх сила зачахне, світ втратить можливість існування, зло насідатиме з усіх сторін, а дівчата проживуть не довше людського!

Відчуття страху було фізичне. Я настільки боялася лише амбрі. Та що мені робити з цією інформацією я не знала. Однак мій мозок давав настанову мовчати.

Після вечірньої трапези за спільним з Імператором столом, мене відправили спати. Що я і зробила. (І ніяких тобі сновидінь, головне!) А вранці я прокинулась у невідомому мені будинку, де були мама і леді Елівія. І ніяких тобі вилазок. Знову тюрма!

Але раптом... Нюх вловив знайомий запах.

"Томмі!"- Вигукнула в думках і відповідь почула одразу ж! Хвилюючі відчуття радості знову накрили мене з головою, не залишивши місце розсудку. 

Мій особистий охоронець і справді був Томмі - отой вуркотун-пантера. Дитячому щастю не було меж. 

Томмі виявився красивим молодим юнаком, відданим амбрі. За розмовою він вміло випитував в мене про мій дар і запропонував скористатися нагодою й пошукати в палаці Ернса ту таємну бібліокету, про яку нібито він чув сам. Це звучало надто переконливо та привабливо. Я кивнула, а він утворив портал.

Сказати, що я попала в палац- не скажу. Портал позаду мене закрився так само, як і відкрився, от тільки Томмі за мною не вийшов.

Сказати, що я попала у руки Відьми – нічого не сказати. Вона виявилася красунею, а її залицяльник не меншим, за мене, дурнем. Він зотлів на попіл у сморіді її пітьми.