1.3

Вже на світанні наступного дня нас з мамою таємно вивезли із Ньорсу, - фортеці, в якій ми жили. Та дорогою сталося дещо важливе і водночас жахливе. 

В переддень нашого від'їзду, мене, у вовчій іпостасі, зловив один із командирів. Ім'я його запам'ятала лише тому, що воно надто милозвучне, як для мого вуха – Тоґо. Моя необережність, як завжди, притягла до себе чужий погляд. А як інакше? - Мале, дурне й хоробре вовченя просто бавилося на внутрішній фортечній стіні, де йому було не місце, а воїн, очевидно, робив обхід. Мені тоді хоч і влетіло від вояки, та я запам'ятала емоції на його здивованому обличчі: пересторога, біль і радість, сум і відчай. Однак, з-поміж ниж майнуло захоплення. Я його ні з чим іншим не сплутаю, бо воно сильно вирізняється у мене на емпатичному рівні: це збудження відчувається приливом сил – жива енергія, що спонукає до дій.

 Зараз я їх чітко бачу з-поміж інших відчуттів, а в п'ять років я тільки вчилася їх вирізняти.

Воїна я не боялася. Та будучи в іпостасі звіра, все одно злякалася, притислася до зубців муру і тихо тремтіла. Я думала, що він донесе на мене кому потрібно. Проте ці думки штрикали мою голівку лише перші хвилини, бо в наступну мить я роздивлялася райдужки його очей – вовк, розміром  в славного дикого жеребця, мав протилежну, моїй, силу. Вона відбилася, мов марево – яскравим різнобарв'ям зеленого літнього лісу, в його ясних очах. Він з роду Бозкурт, клан Хейлі. Вони не вороги М'ґейлі, але й не друзі.

 Батько розповідав мені про цей дивний клан.   Відступники. Вони зреклися Праматері, віддавши перевагу Далі ще кілька віків назад. Це була найцікавіша із всіх його казок. Рід Тоґо не молодший мого, та сила інша - світла, і майже без запаху. Її неможливо відстежити. На відміну від моєї магії, аромат якої навіть мені в ніздрі б'є.

"Перевтілюйся. - Мовив він грізно ментально, перед спуском зі стіни, а я завмерла в очікуванні чогось жахливого. - І поки тут імператор не показуйся йому на очі в жодному зі своїх обличь."

"Чому?"- Спершу хотіла мовити що вже запізно, та цікавість почути версію від Хейлі, змушувала ставити питання. Смішно, та я, мала безмізкова тваринка, навіть всілася навпроти того велетня, в очікуванні відповідей. Вовтузилась, уникаючи контакту в очі, розглядала його гладеньку блискучу майже чорну шерсть. 

"Я тобі не ворог. - Ці його слова мої вуха чітко відокремили від інших. - Але затям надалі: світ повен магів, нейтралів та людей. Ніхто з них не є безпечний для тебе. Та найбільше ти маєш боятися темних чаклунів і Драконів. Останні знищили твій клан, аби ви не зазіхали на їх володіння... Якщо твої рідні такі ж як ти..."

"У мене тільки мама. І вона людина." - Моя різка відповідь його вразила. Він подивився на мене проникливо, гостро, але я розгадала його наміри і закрилася щитами, як цьому вчив мене  батько. Тоґо не пробив їх. В ту мить я відчула себе сильною, незламною.

На питання "хто тебе вчить користуватися силою", я красномовно мовчала. Проте наступна його фраза поставила мене в ступор.

"Якщо хочеш вештатися у вовчій шкурі і не ховатися серед людей, тоді в тебе є єдиний вихід: дай клятву Наступниці! Сьогодні по обіді будуть поховання, а після, знайди мене і я проведу тебе до неї... Тільки у образі людини! І, борони тебе Далі, хизуватися магією перед Драконом..." 

На кінець нашої короткої розмови, я, на свій страх, все ж підслухала його думки і вони збили мене з пантелику: "Красуня... За її увагу битимуться клани." У всякому разі, тоді, я не розуміла що він мав на увазі, але дуже скоро не лише втюхала суть, а й побачила на власні очі.

Воїн пообіцяв мені свій захист тут, при фортеці, та моя маленька таємниця була розкрита: М'ґейлі стала явною. 

Тоді я вперше прислухалася до слів чужинця, бо для мене він  був таким. Давши клятву Наступниці, я, в міру своєї дитячої свідомості, ступила на шлях слуги. А могла б стати вільною М'ґейлі...

Ще спозаранку наша карета виїхала з воріт Ньорсу. Вальяжно похитувалася бруківкою попід ліс, прямуючи на південь. Нас не проводжали і не охороняли. Слідом їхав диліжанс з подружжям Аттавіан. Не знаю чому, та Анна настояла на цій мандрівці. Я чула, як вона вмовляла "динозавра", щоб той виділив окрему тарандайку  для мене з мамою. Ридван динозавр не схотів, "надто примітний" - мовив так, ніби сам з нами мав їхати, а старий фіякр, зі скрипучими колесами та повністю закритим верхом, був, на його думку, в самий раз. 

Мені хотілось їсти, в животі без упину гуркотіло і мама вставила в мою руку червонобоке яблуко з минулорічних запасів. До столиці було тиждень шляху без зупинок. Та Арсен Аттавіан, головнокомандувач всього імперського війська на той час та чоловік Наступниці, сказав, що зупинятися будемо лише на ніч. 

Я відверто сумувала, адже заборона висовувати ніс стосувалася лише мене. Від'їхавши від фортеці на певну відстань, вже кортіло розім'яти лапи і я, приспавши матір магічно, вискочила через віконце в дверцях, вовченям. І дала драпу...

 "У ліс. - Майнула перша думка. - Наздожену по запаху." 

Як тільки я відбігла від тракту, мене обступили з усіх боків. Перевертні. Їх було п'ятеро, і всі з зеленими очима, як у Хейлі. Ледь чутний аромат дивної, на той час, мені трави залоскотав у ніздрях. Я сполошилася, настовбурчила шерсть, та тікати нікуди. Вони грізно вишкірялися і поволі сунули на мене, замикаючи кільце. Переляк скував горло. Покликати на допомогу, навіть ментально, не змогла. Навіть не знала кого звати...

Однин з них в мить секунди перевтілився в чоловіка і напустив на мене сон. Я провалилася у чорну темряву без сновидінь. Прокинулася, коли в ніздрі вдарив аромат смаженого м'яса. Я лежала знерухомлена магічно в землянці, на товстому шарі соломи. Погляд миттю оцінив похмуру обстановку і зупинився на трьох постатях в кінці їхнього схову. Один з них здавався мені знайомим.