Село Мочулинці. Звичайний день. Після закінчення Павликовецької семирічки Женя працювала в конторі колгоспу. Заповнюючи документацію, вона стиха всміхалась і згадувала, як минулої ночі тракторист Микола довірив їй орати на тракторі, а сам вмостився спати під скиртою. Уже після кількох уроків водіння вона керувала досить вправно. Та саме цієї ночі трактор викинув незвичний гуркіт. Від гріха подалі, Женя заглушила двигун та розбудила Миколу.
Той оглянув трактор і сказав, що добре, що вона вчасно його розбудила, бо тільки розплавилася «бобітова» вставка. Вранці в колгоспній кузні він замінить цю деталь і можна буде знову працювати.
Женя заповнила графу в документі та знову всміхнулась. Ніде таїти, Микола їй подобався. Нещодавно він вернувся з армії та жартома показав їй деякі прийоми самооборони.
Женя нахмурилась. Він вважав, що вона ще надто юна, щоб виходити заміж.
Та ось її роздуми перервали голосні вигуки. Вони належали оперуповноваженому фельштинського НКВС, який прибув з райцентру – приїхав на бричці разом із солдатом. Одна його поява не віщувала нічого доброго. І дійсно: щойно він зіскочив із брички, наказав негайно дати йому список колгоспників із найменшою кількістю виходів на роботу.
Хоч Женя і була дуже юна, але достатньо метикувата, щоб зрозуміти, що добром це для них не закінчиться. Вона покліпала та відмовилася виконувати наказ, мовляв, не знає, як це зробити.
Уповноважений закипів від злості.
– В такому разі, я тебе заарештовую, – гиркнув він і наказав солдату конвоювати Женю до Фельштина. Пішки, бо ж на бричці не вистачить місця. Сам же взяв віжки в руки та один поїхав до райцентру.
Солдат зняв з плеча гвинтівку і під конвоєм повів Женю дорогою на Фельштин – через все село! Назустріч проходили її знайомі. Вони з подивом дивилися, як її, мов злочинницю яку, ведуть під конвоєм. Женя просто закипала.
І коли вони проходили по греблі колгоспного ставка, терпіти більше не змогла. Якраз в пригоді стали Миколині прийоми. Вона повернулася до конвоїра і блискавично вирвала гвинтівку з рук. Той ще й отямитись не встиг, а гвинтівка шубовснула в став. Лаючись, конвоїр підбіг до води. Нахилився, аби роздивитись, куди впала гвинтівка… та отримав копняка під зад, і шубовснув за нею.
Женя не стала чекати, поки той вибереться сам і витягне гвинтівку. Тікати не було сенсу: її б усе одно знайшли. Тож вона пішла до Фельштина сама, без конвоїра. Як дійшла, то вже сутеніло. Уповноважений якраз закривав райвідділ НКВС, щоб піти додому. Побачивши Женю, вирішив не здавати її в слідчий ізолятор, а закрити в своєму кабінеті. Мовляв, вранці з нею розбереться.
Женя ще задерикувато так сказала, що ні темряви, ні мишей вона не боїться. Двері зачинилися, рипнув замок. Женя залишилась в кабінеті сама. А роздивившись навколо, помітила, що тут є телефонний апарат. Це була її можливість. Секретар райкому партії знав її особисто. Женя підняла слухавку та попросила з’єднати з ним.
Коли на другому кінці проводу секретар райкому запитав, хто його турбує, Женя йому все розказала. І про те, що її – ні в чому невинну! – арештували, і про гвинтівку, і про скупаного конвоїра.
Десь близько опівночі зачулися кроки. До відділу повернувся уповноважений разом з секретарем райкому і випустив її. Женя ще була незадоволена, де ж це вона має переночувати. Але секретар райкому підштовхнув її і пошепки сказав:
– Тікай, дурненька, звідси.
Пересидівши в якомусь рову до ранку, Женя з першим промінням сонця рушила до рідного села. Вона ще не знала, які випробування чекають на неї та її земляків. Не пройде й року, як гітлерівська Німеччина нападе на Радянський союз. Її хлопець Микола загине на фронті, а її саму з іншими дівчатами відправлять на роботу до Німеччини.
Залізнична колія. Товарний вагон. Трапилось так, що двері були не замкнуті. Та всі боялися озброєної охорони й не тікали. Всі, крім Жені. Вона вичекала, поки потяг сповільниться на повороті – і вистрибнула з вагона. Німці стріляли по ній, але не влучили. З побитими колінами й ліктями Женя пошкандибала додому. І вже за два дні… Село Мочулинці. Рідна стріха. Її сховок на місяці.