Глава 77. Справа про перше слово

Вони стояли в Скрипторії, в серці творіння, і тиша, що панувала навколо, була не порожньою, а сповненою можливостей. Тиміш тримав у руках чисту, сяючу книгу. Їхня велика місія була завершена.

— Отже... — першою порушила мовчанку Елара, і в її голосі вперше не було бізнес-плану. — Який план? Який бізнес-план для нескінченності?

— План не потрібен, коли є шлях, — відповів Борн, дивлячись на книгу. — А наш шлях тепер — це чиста сторінка.

Усі подивилися на Тиміша. Він був тим, хто почав цю історію своїм падінням, і він мав написати її перше слово. Він відчув вагу цієї відповідальності. Що написати? «Пригода»? «Щастя»? «Спокій»?

Він підійшов до столу, де стояла райдужна чорнильниця. Він узяв перо, яке залишив Писар. Його рука ледь помітно тремтіла — не від страху чи невпевненості, а від благоговіння перед моментом. Він занурив перо в чорнило, що виблискувало, як галактика, і підніс його до першої сторінки.

І в цей момент, з самої звичайної, людської незграбності, з кінчика пера зірвалася одна-єдина крапля райдужного чорнила і впала в самий центр білого аркуша.

Вона не розтеклася плямою.

Крапля засяяла, і з неї, наче з насінини, почала рости квітка. Крихітна, ідеальна, з пелюстками, що переливалися всіма кольорами, які вони повернули у світ. Вона пахла свіжим хлібом, морським бризом, лісовим дощем і тихим сміхом.

Це було не вирішення проблеми. Це було просто... диво. Маленьке, тихе, нікому не потрібне, окрім них самих.

І перед очима Тиміша востаннє з'явилося повідомлення. Не системне. А скоріше, дружня порада.

ПОСІБНИК АВТОРА: НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО ПИСАТИ ВЕЛИКІ ІСТОРІЇ. ІНОДІ ДОСТАТНЬО СТВОРИТИ ОДНУ МАЛЕНЬКУ КВІТКУ.

Тиміш, Елара і Борн переглянулися. І одночасно розсміялися. Гучним, вільним, щасливим сміхом. Вони зрозуміли.

Їхня робота була не в тому, щоб писати нові епоси. Їхня робота була в тому, щоб жити.

— Ходімо додому, — сказав Тиміш. — Додому? — перепитала Елара. — В нашу стару, курну крамницю? — Так, — кивнув він. — Але я думаю, нам потрібна нова вивіска.

Вони повернулися до свого космічного фургончика з морозивом. Тиміш сів за панель керування і, не вагаючись, натиснув на кнопку у вигляді теплої, домашньої булочки. Фургончик весело дзенькнув і полетів крізь зорі, залишаючи за собою Скрипторій і великі справи.

Через кілька днів над Перекотиполем знову з'явився знайомий рожевий фургон. Він приземлився на задньому дворі знайомої крамниці.

Стара вивіска «Агенція з управління кризами та веселощами» зникла. Замість неї з'явилася нова, проста, написана від руки:

«Майстерня Маленьких Див»

Вони більше не рятували світ. Вони робили його трохи теплішим. Елара створювала зілля, що змушувало квіти на підвіконні співати. Борн писав короткі філософські трактати, які виявлялися ідеальними рецептами для печива. А Тиміш...

Тиміш просто жив. Іноді він все ще спіткався. Іноді проливав чай. Але тепер кожна його маленька невдача не ламала світ, а лише додавала в нього ще одну веселу, несподівану і добру історію.

І це був найкращий хепі-енд, який тільки можна було написати.

Кінець.