Глава 58. Справа про море, що забуло себе

Повернення одного кольору змінило все. Червона гілка на скам'янілому дереві стала маяком надії для племені Сірих Пісків. Вони почали розповідати історії, згадувати забуті відтінки, і «Полотно Світу», яке вони подарували команді, почало наповнюватися першими, ледь помітними барвами.

Але вібрація в «Серці Магії» не зникла. Вона лише змінила свою тональність, ставши глибшою, протяжнішою. Компас Істинної Потреби тепер вказував на захід, до далекого узбережжя.

Їхній шлях лежав через пустелю, яка, здавалося, ставала менш гнітючою з кожним кроком. На горизонті небо потроху втрачало свою безбарвність, набуваючи ледь помітного перламутрового відтінку. Через кілька днів польоту вони відчули в повітрі дивний, незнайомий запах — запах нерухомості.

Вони побачили море. Але це було неправильне море. Величезний, нескінченний простір води був ідеально гладким, як дзеркало. Не було хвиль, не було прибою, не було навіть брижі на воді. Вода була не солоною і не прісною. Вона була ніякою. І вона була сірою.

На березі стояло рибальське селище, але ніхто не ловив рибу. Рибалки сиділи на перевернутих човнах і мовчки дивилися на нерухому воду. Їхні сіті лежали сухими і забутими. Вони втратили не лише колір моря; вони втратили саму ідею моря.

— Це гірше, ніж пустеля, — прошепотіла Елара. — Там була відсутність життя. А тут — життя, що забуло, як рухатися.

Вона спробувала застосувати алхімію, кинувши у воду жменю магічної солі, щоб викликати реакцію. Сіль просто розчинилася без сліду. Борн сів на березі і спробував медитувати, достукатися до душі океану. Але відповіддю була лише ідеальна, мертва тиша.

Тиміш стояв на березі, і його серце стискалося від туги. Він згадав море зі свого старого світу — живе, гучне, солоне. Він сів на пісок і, підкоряючись давньому, забутому інстинкту, підняв плаский, гладкий камінець.

Він не думав ні про що. Він просто згадував. Згадував звук хвиль, що б'ються об берег, крики чайок, відчуття солоних бризок на обличчі. Він встав і, як робив колись у дитинстві, запустив камінець по поверхні води.

Його кидок був незграбним. Удача більше не керувала його рухами. Камінець підстрибнув один раз, другий, а потім з жалібним «плюх» зник під водою.

ВИ СПРОБУВАЛИ ЗГАДАТИ МИНУЛЕ. ВАШ ПОКАЗНИК УДАЧІ (10) НЕ ВПЛИНУВ НА РЕЗУЛЬТАТ. ВАШ НАБУТИЙ ДОСВІД ПІДКАЗАВ, ЩО ІНОДІ НАЙВАЖЛИВІШЕ — ЦЕ НЕ РЕЗУЛЬТАТ, А САМ СПОГАД.

Але в руці він все ще тримав Веретено Історій. І в ту мить, коли камінець торкнувся води, артефакт завібрував. Він потягнув з Тиміша невидиму нитку — його чистий, щирий спогад про живе море.

Веретено виткало не світло, а звук. Ледь чутний звук камінця, що стрибає по воді. Цей звук, як іскра, торкнувся мертвої поверхні.

Від того місця, де потонув камінь, розійшлося ледь помітне коло. Потім ще одне. Вода здригнулася. З глибини піднялася перша, невпевнена хвиля і ліниво докотилася до берега.

І разом з рухом почав повертатися колір. Спочатку ледь помітний, блакитний відтінок з'явився на горизонті. Потім він почав розливатися по воді, забарвлюючи її в глибокий, насичений синій колір. Небо над ними теж перестало бути сірим, віддзеркалюючи колір океану.

Рибалки на березі підняли голови. Вони почули забутий звук прибою. Вони відчули на обличчях солоний вітер. Один з них підняв свою стару сіть і почав її лагодити.

ГЛОБАЛЬНУ МІСІЮ «ВІДНОВИТИ БАЛАНС» ЧАСТКОВО ВИКОНАНО. КОЛІР СИНІЙ ПОВЕРНУВСЯ У СВІТ. МОРЕ ЗГАДАЛО СЕБЕ. В ПОДЯКУ ПРОБУДЖЕНИЙ ОКЕАН ПОДАРУВАВ ВАМ «ПЕРЛИНУ ВІДЛУННЯ» — АРТЕФАКТ, ЩО МОЖЕ ЗБЕРЕГТИ І ВІДТВОРИТИ БУДЬ-ЯКИЙ ПОЧУТИЙ ЗВУК.

Елара дивилася на сині хвилі, що тепер грайливо билися об берег. — Отже, — промовила вона. — Щоб відродити океан, потрібно було просто... кинути в нього камінчик.

Борн підняв з піску мушлю, яка тепер переливалася перламутром. — Ти не просто кинув камінь, Тиміше. Ти кинув у нього спогад. І він відповів.

Тиміш дивився на безкрайній, тепер уже живий океан. Він не відчував себе героєм. Він просто був радий, що світ знову став трохи яскравішим. І що попереду на них чекає ще ціла веселка.