Пролог, або як не варто рятувати кошенят

Кажуть, Всесвіт не грає в кості. Тиміш Горопашко був живим доказом того, що Всесвіт не просто грає, а й шахраює, підтасовує карти і завжди залишає його в дурнях. Удача була не просто не на його боці — вона активно грала за команду супротивника, причому була її капітаном, тренером і найвідданішим уболівальником.

Його останній ранок у світі, де бутерброди підкоряються закону всесвітнього тяжіння імені нього, почався класично. Батарейки в будильнику сіли рівно о 06:59, за одну хвилину до дзвінка. Як наслідок, єдиний тост, що він встиг зробити, вистрибнув з тостера з ентузіазмом камікадзе і приземлився маслом донизу на його єдину чисту шкарпетку.

— Ну звісно, — пробурмотів Тиміш, дивлячись на жирну пляму, що розповзалася по білій тканині.

Вийшовши з дому, він побачив задні вогні своєї маршрутки, що саме від'їжджала від зупинки. Ідеально. Дощ, який синоптики обіцяли «можливо, ближче до вечора», вирішив початися саме в цю секунду. Звісно, без парасольки.

Плентаючись на роботу під акомпанемент власних прокльонів, Тиміш побачив сцену, яка змусила його зупинитись. Маленька дівчинка років шести гірко плакала біля височенної старої верби.

— Що трапилось, маленька? — запитав він, хоча його внутрішній голос волав: «Тиміше, іди далі! Це пастка!».

— Моя Пушинка... вона залізла на дерево і не може злізти! — схлипнула дівчинка, показуючи пальчиком нагору, де на товстій гілці жалібно нявчав маленький рудий клубочок.

Тиміш подивився нагору. На мокру, слизьку кору. На гілки, що виглядали підозріло неміцними. Він зважив усі «за» і «проти». «За»: він врятує кошеня і стане героєм в очах однієї маленької людини. «Проти»: усе інше.

— Звісно, я. Хто ж іще? — зітхнув він, скидаючи промоклий піджак.

Підкорення верби було епічним. Гілка, що здавалася надійною, тріснула. Пташиний рій, який він потурбував, влаштував йому локальний апокаліпсис. Але, дряпаючись і ковзаючи, він таки дістався до кошеняти.

— Ну, ходи сюди, дурненька, — прошепотів він, простягаючи руку.

Пушинка, напевно, розцінила це як акт агресії. Вона щосили дряпнула його по руці, злякано нявкнула і стрибнула. Прямо вниз, де її, мов досвідчений воротар, спіймала в обійми щаслива власниця.

— Дякую, дядечку! — радісно вигукнула дівчинка і побігла геть, притискаючи до себе врятовану Пушинку.

Тиміш залишився на гілці. Один. Мокрий, подряпаний, з пташиним послідом на плечі.

— Чудово, — процідив він і почав спускатися.

Він поставив ногу на гілку, що здавалася найтовщою. Вона зрадницьки тріснула. Наступної миті він летів униз, і єдиною думкою в його голові було: «Ну, хоч на м'яку траву...»

Але Всесвіт мав кращий жарт.

Його ноги приземлилися точно на самотню бананову шкірку, залишену невідомим генієм комедії на асфальті. Це був не просто крок, це був початок фатального ковзання, що мало б отримати найвищі бали на олімпіаді з фігурного катання на тротуарі.

Його тіло, втративши будь-який зв’язок з гравітацією, вилетіло на проїжджу частину.

Останнє, що він почув, — це різкий гудок і скрегіт гальм. Останнє, що він побачив, — це гігантську решітку радіатора і яскравий напис на борту вантажівки:

ТРАНСПОРТНА КОМПАНІЯ «ВАШ ЩАСЛИВИЙ КВИТОК»

Його останньою думкою було лише одне слово.

«Жартуєте?»