Глава 2

Коли мікроавтобус зупинився, я не відчував власних кінцівок. Весь час подорожі я думав лише про те, щоб втриматись на даху. Палюче сонце мало не перетворило мене на мумію! Судячи з його положення, було трохи більше за південь.

Я оглянувся навколо. Автівка зупинилась біля трьохметрової стіни, що простягнулась на всю далечину мого зору. Один з чоловіків вийшов з авто і підійшов до терміналу.

- Так? - грубий чоловічий голос пролунав з динамиків.

- Інсекційна служба. Ми получили запит будівельної компанії "Райська оселя" на проведення дезінфекції.

- Ми чекали на вас ще вчора.

- Пробачте, наших робітників ця спека ледь не вбила. Іноді, спека гірше за комах.

Ворота відчинилися і машина заїхала в великий будівельний комплекс. Дві людини в чорній уніформі з автоматами зустріли гостей за зачінившимися дверима. На мить мені здалося, що вони дещо бліді.

- Посвідчення. - сухо сказав один, направивши зброю на авто.

- Лейтенант Ігор Сковорода. Код 017. - головний викрадач показав шматок пластику.

- Груз?

- Дослідницький матеріал. Один екземпляр.

Судячи із звуків, другий озброєний чоловік відкрив багажник.

- Підтверджую наявність грузу. - пролунало позаду.

Коли другий солдат повернувся до першого, на мить, перед тим як він заховав пристрій, я встиг побачити зелене світло куба - того самого, що я бачив раніше.

- Проїзджайте, лейтенанте. - чоловік повернув посвідчення і машина поїхала далі.

Невеличкі білі одно- та двоповерхові будиночки проминали на шляху викрадачів. Було в них дещо незвичне. Я не бачив жодного сліду будівельних робіт: ні будівельників, ні матеріалів, ні будуючихся споруд. Ззовні вікна будівель були покриті сталевими пластинами.

Мікроавтобус зупинився біля однієї зі споруд. Вона мала велику арку і відрізнялась від інших. Лейтенант вийшов з машини і приклав посвідчення до терміналу. Металевий лист повільно почав підійматися, відчиняя вхід до, як мені здалося, підземної парковки. За декілька секунд я переконався в своїй правоті.

- Бери клітину. - звернувся лейтенант до помічника.

Припаркувавшись, чоловіки вийшли з машини. На парковці розсташовувались ще декілька таких саме мікроавтобусів.

- Експеримент має бути сьогодні. Ми ледь встигли.

Лейтенант приклав картку до дверей неподалік. Вони безшумно відчинилися. Я зістрибнув на бетон і заховався під авто. Все моє тіло боліло.

Помічник виніс клітину з Марсиком з багажника. Той виглядав таким саме наляканим. Його очі бігали, шукаючи допомоги. Я хотів гукнути до ньго, але не можна було щоб мене помітили. Тримайся, Марсику. Я поруч!

За відкрившимися дверима висіла клейонка для дезінфекції. Така сама була в фільмі жахів, який я дивився на минулому тижні. Я відігнав погані думки і, перед тим як двері зачинилися, пройшов попід стіною за викрадачами. Я вже не міг повернути назад. За клейонкою знаходився невеличкий коридор. Його стіни були покриті щілинами, з яких йшов потужний струм повітря. Чоловіки були зайняти розмовою і не помічали мене позаду.

- З цим екземпляром, - сказав безіменний чоловік. - ми маємо 218 об'єктів. Пан Мортіс має бути задоволеним.

- Не згадуй його імені без причини, якщо не хочеш накликати біду.

- Прошу вибачення, лейтенанте. Але ця людина справді настільки лякаюча? Ви вірите в його теорію щодо прихованих надприродних здібностей?

- Мені байдуже на надсили, експерименти і все в цьому роді. Я знаю лише те, що всі солдати неабияк нервують просто знаходячись тут. Ти теж відчуєш, якщо пробудеш в лабораторії трохи довше, новобранцю.

- Тож давайте скоріш віддамо тварину і заберемося звідси. - той вдарив ногою по клітині. Від стусана вона вся затряслася.

- Обережніше, сержанте Сергій Дмитрюк. Якщо хтось побачить таке ставлення до матерілу - єдиним доганом не відбудитесь. - попередив лейтенант.

- Вибачаюсь.

Сержант нахилився до Марсика.

- Шкода, що я не побачу як тебе будуть розтинати. Краще б ти попав до корейців. Вони хоча б зробили смачний супчик. - Сергій зло розсміявся.

Почувши це, Марсик ледь не знепритомнів. Ох і не подобається мені цей сержант. Що він там казав про надприродні здібності? Пощастило ж мені потрапити до лігва скажених вчених.

Раптом струм повітря припинився і чоловіки пройшли за другі двері. Я поспішив прослідувати за ними. Тілька-но я пройшов за клейонку як десятки клітин з різноманітними тваринами постали перед моїм поглядом. Тут були коти, собаки, лисиці, я бачив навіть вовка! Люди в білих лікарняних халатах снували поміж рядками. Це була справжня лабораторія. Я прошмигнув під один з лаборантських столів.

- Покладіть об'єкт поруч з іншими. - промовила фігура в білому вбранні.

Напевно, вченим доклали о прибутті поневолювачів. Щоб це не була за організація - вона має добру кооперацію. Я спостерігав як клітину з Марсиком поклали поряд з іншими. Його сусідом виявився справжнісінький ведмідь! Коли той зиркнув на песика - той вжався до протилежної стінки. Марсик ліг на підлогу і закрив очі лапкапи, немов намагаючись відгородитись від оточення.

- На цьму наша міссія завершується. - звернувся лейтенант до вченого. - Ми повертаємось до штабу до отримання наступних приказів.

- Дякуємо за вашу працю. Щасти, лейтенанте.

Чоловіки покинули приміщення через вхід, яким пройшли раніше. Я обережно пішов попід стіною, пробираючись до клітини з Марсиком. Ноги вчених снували назад і вперед. Я не мав чіткого плану дій. Все чого я зараз бажав - заспокоїти тримтяче цуценя.

Аж раптом щось торкнулося моєї спини. Від неочікуваності я підстрибув у повітря, ледь не вдарившись о верх столу. Я поглянув догори. Мохната руда лапка простягнулась до мене. Вона належала невеличкій рудій кішечці.

- Котику, як ти вибрався? - запитала вона. - Ти маєш тікати звідси. Хутчіш!

- Нізвідкі я не вибирався. Я прийшов, щоб врятувати.. друга. Хто ти? І чому ви тут? Можу я вам допомогти? Якщо я відіпру клітини...